— Нічого не вдієш, — зауважив я, коли ми визволили півня з сильця і він знову опинився на волі. — Треба її ловити.
Так, іншого виходу в нас не було.
І почалися великі лови!
Ганнуся з Колею бігли уподовж ліси і голосно кишкали. Вони робили це для того, аби квочка не перелетіла через вулицю і не подалася в чужий город. А в чужому городі за нею не дуже поганяєшся.
Я орлом злітав над капустяними грядками, хвацько, немов олімпійський чемпіон, стрибав через кущі та огудиння. Наталочка тупцяла слідом, наче нитка за голкою. За нею залишалася стежка потолоченої городини. Ох, і попаде нам за таке від мами!
А попереду з відчайдушним кудкудаканням бігла, ледь торкаючись землі, біла квочка з чорним чубчиком на своїй пришелепуватій голові.
На наше щастя, бігала вона недовго. Невдовзі ми загнали її у неширокий проміжок між повіткою та очеретяним парканом. З одного боку відсапувався я, з іншого — Коля з Ганнусею.
А Наталочка все ще воювала з огудинням.
Воротарський стрибок
Якусь хвилину я відсапувався. Тоді скомандував:
— Ану, женіть цю кляту квочку на мене!
— А вона від тебе не втече? — запитала Ганнуся. Я навіть обурився.
— Таке скажеш! Та мені колись доводилося знаєш, які м’ячі ловити? Я три роки був воротарем шкільної збірної з футболу! А тут якась недощипана квочка…
Але я геть забув, що квочка — не м’яч і летить не по прямій, а як їй заманеться.
Спочатку вона намірилася проскочити між мною та повіткою. Я негайно змістився в той бік. Проте в останню мить квочка різко змінила напрямок і кинулася поміж мною та очеретяним парканом. Я виконав відчайдушний воротарський стрибок, але трохи не розрахував, і бідна моя голова, мов торпеда, по самісінькі плечі врізалася в очеретяний паркан.
А квочка спокійнісінько перелетіла наді мною.
Перше, що я побачив, коли протер очі, - на вулиці стояв Миколчин батько і з ошелешеним виглядом розглядав мою окрему голову, що жила собі незалежно від рук і ніг.
— Що це з тобою? — поцікавився він, коли трохи прийшов до тями.
— Так, нічого особливого, — якомога байдужіше відказав я, відпльовуючись від очеретяної потерті. — Це в нас гра така.
Микола Іванович недовірливо похитав головою:
— Нічого собі гра! Де та голова, а де ноги… Чи не Микола мій її вигадав?
— Ні-ні, - поспішив я заспокоїти його.
Коли я нарешті вивільнив голову з ліси, то побачив, що Миколка з квочкою в руках стоїть поруч. Я звівся на ноги і вражено втупився в неї.
— Як тобі вдалося її піймати? — запитав я.
— Дуже просто, — відповів Миколка. — Вона в повітку забігла.
Та на цьому мої неприємності не закінчилися. Квочка ніяк не хотіла всідатися на яйця. Вона виривалася на волю не гірше, ніж півень, і пронизливим кудкудаканням скликала на допомогу курей усього села.
— Не інакше як голову втратила з переляку, — висловила здогад Ганнуся.
— Якби за мною так ганялися, — додала Наталочка, — я б теж так кричала. А може, й голосніше.
— Нічого, зараз вона замовкне, — сказав я. — Ми влаштуємо їй темну ніч. Накриємо тазком — і сидітиме вона як миша.
Миколка зітхнув. Схоже, щось йому не подобалося в цій історії.
Мені вона теж не подобалася. Але нічого ліпшого придумати я не міг.
А тут і мама повернулася.
— Посадили квочку? — запитала вона.
— Та посадили, хай їй грець, — відповів я.
— А тазок навіщо?
— Бо вона не хоче сидіти на гнізді, — пояснила Наталочка замість мене. — І ми їй влаштували темну ніч.
— Дивно, — сказала мама. Вона підійшла до гнізда і підняла тазок. Тієї ж миті квочка кулею рвонула у двір.
А мама лише вдарила руками об поли.
— Та хіба ж це квочка?! Це ж не квочка!
— Як не квочка? — отетерів я.
Виявляється, це була звичайнісінька собі курка. Така ж біла, з таким же чубчиком. Але не квочка.
Справжню квочку мама розшукала в курнику на гнізді з єдиним покладом. Над нею стовбичили дві курки, які хотіли знестися. Мама мерщій перенесла квочку на її старе місце під столом. Добре, що яйця там ще не встигли охолонути. Інакше залишилася б мама цього літа без курчат.
Потому, коли квочка зручніше усілася в гнізді і завмерла, Коля з Ганнусею поглянули одне на одного і почали реготати. Вони аж падали від сміху.
А я сам себе покарав — у куток поставив. І от стою на кухні і сумовито роздумую над тим, як воно все негаразд вийшло…
Листоноша
Аби я даремно не гаяв часу, мама принесла мені зламану праску. Ремонтую її і водночас прислухаюся, що робиться за вікном. А там звісно що робиться — обговорюється полювання на курку, бодай тій добра не було.
Трохи згодом у сінях почувся таємничий шепіт. Ще за мить у двері тихо постукали.
Мабуть, прийшли гості.
— Заходьте, двері не зачинені! — вигукнув я.
Двері трохи прочинилися, і в отворі з’явилася Ганнусина голівка.
— Скажіть, будь ласка, тут проживає славетний пан Квокченко? — ввічливо поцікавилась вона.
— Чи Квоктуненко? — пролунав у неї за спиною голос Миколки.
Я нічого не зрозумів.
— Який ще Квокченко? Який Квоктуненко?
— А ти у дзеркало поглянь, — порадила Ганнуся. — Це ж ти і є Квокченко!
— Квоктуненко, — гигикнув Миколка.
— Ну, знаєте! — обурився я і зробив швидкий крок до дверей. — Зараз я вам покажу Квоктуненка з Квокченком!
Ганнусина голівка миттю щезла. Почувся дружній тупіт ніг і голосний сміх.
Я зітхнув і знову заходився біля праски.
Коли ремонт наближався до кінця, у двері знову постукали.
Я посміхнувся. От же ж наївний народ ці діти! Невже вони гадають, що мене, дорослу людину, і цього разу вдасться ошукати? Ні-і, любі голуб’ятка, не дочекаєтеся! Зараз я вам влаштую такого Квоктуненка, що ой-ой-ой!
Навшпиньках підбігаю до дверей і стаю на чотирьох. Роблю вигляд, що я злющий-презлющий пес.
Стукіт пролунав знову. Гучний, вимогливий. Але я мовчу, лише тихо собі всміхаюся і уявляю, що ж воно буде, коли Ганнуся відчинить двері, а я я-ак гавкну біля її ніг, я-ак заклацаю зубами біля її сандаликів! Ех, як ті сандалики підстрибнуть! Як підлетять вгору!
Врешті, терпець у Ганнусі урвався. Двері почали повільно відчинятися.
— Гав! Гав! — гавкнув я щосили.
— Ой! — скрикнув хтось чоловічим голосом і на підлогу перед самісіньким моїм носом упала сумка з газетами та журналами. Піднімаю голову — на порозі стоїть наш старенький листоноша.
Стоїть наш листоноша і з острахом дивиться на мене. Можна лише уявити, що він думає в цю хвилину.
Ет, ну що за день такий нещасливий!
— Вибачте… — пробелькотів я, паленіючи від сорому. — Я, е-е… я гадав, що то діти дражняться і вирішив їх трохи того…
— Нічого, я вас розумію, — заходився заспокоювати мене листоноша, хоча у самого голос ще трохи тремтів. — До мене теж нещодавно приїхали онуки. То вони ще й не таке витворяють… А у вас гарно виходить, — полестив він мені. — Хоча дещо не завадило б трохи удосконалити…
— Удосконалити? — перепитав я.
— Еге ж. Треба робити ось так…
Листоноша відсунув сумку вбік, прийняв собачу стійку і загавкав точнісінько так, як я хвилину тому. При цьому його права нога витворяла щось незрозуміле. Я заглянув через плече листоноші і побачив, що вона енергійно шкрябає підлогу.
— Виявляється, і ви теж… — співчутливо почав я.
— Ага, теж, — сказав листоноша і піднявся з підлоги. — Зовсім заганяли мене онуки. Під кожним кущем змушують ховатися і гавкати на них. Я вже весь город перекопав задньою ногою, незабаром, здається, і до корисних копалин дістануся.
— Нелегко вам доводиться, — щиро поспівчував я. — То ви, може, вип’єте чогось холодненького? А то надворі така спека…