— З радістю вип’ю, — відказує він.
Вибрав я найбільшого кухля, налив холодного взвару по вінця. Надпив листоноша трішечки, поплямкав губами.
— Чудовий взвар, давненько такого не куштував, — похвалив він, коли в кухлі нічого не залишилося. — Смачний, ох і смачний взвар готує ваша мати!
— Це не мама, це Ганнуся приготувала, — відказав я. — А мама лише поради давала.
— Дивися ж ти! — здивувався листоноша. — То ви подякуйте Ганнусі від мого імені, настрахайте отак, як я показував. Жах, як дітям це подобається!
— Обов’язково настрахаю, — твердо пообіцяв я. — Дякую вам за науку!
А листоноша вже згадав, у якій справі зайшов до нас і почав щось шукати у своїй сумці.
— Вам лист надійшов, — сказав він нарешті. - І не просто звідкілясь, а з самісінького Далекого Сходу!
І простягнув мені товстого листа.
Лист від мами
Того дня настрій у всіх був пречудовий.
Варто було з’явитися у садку і помахати листом, як мені одразу ж пробачили історію з квочкою. І, щиро признаюся, я дуже зрадів цій обставині. Адже що там не кажіть, а стовбичити в незатишному кутку напівтемної кухні — заняття не з найкращих.
Я з задоволенням приліг на теплу шовковисту травицю і захрумав великим яблуком «білий налив», що його зірвав для мене Коля. Наталочка негайно і собі таке замовила.
Коля сидів на дереві і, мов справжній горобчик, тихенько погойдувався разом з гілкою. А сам не зводив очей з Ганнусі, яка читала листа від матері.
Читала Ганнуся голосно і з таким хвилюванням, начебто давала урочисту пластунську клятву.
— «Добридень вам, рідна моя Ганнусю і Костю!»
— Це ти, виходить, рідна, — невдоволено зауважив я і пожбурив недогризка в кукурудзу, — а я — так собі, без назви… Не дуже ввічливо з боку твоєї мами…
— Що ти, Костю! — гаряче заперечила Ганнуся. — Даремно ти таке кажеш про неї! Моя мама дуже-дуже добра, іншої такої на всьому світі не знайти! А коли вже тобі так кортить знати — то ти у неї шановний. Мамуся так завжди своїм знайомим пише. Ось так: «Добридень вам, рідна моя Ганнусю і шановний Костю!..»
— Це інша справа, — сказав я. — Гаразд, читай далі
— «Пишу вам з далекосхідного села Чернігівка. А до цього я вже побувала в сусідніх селах: Іванівна, Веселий Кут, Тарасівна. Вражень так багато, що не знаю навіть, з чого почати. Як тільки тут дізналися, що до них приїхала журналістка з України, — мене ні на хвилину не залишали на самоті. Я навіть не мусила поселятися в готелі, бо місцеві жителі один поперед одного запрошували мене до своїх домівок. Повинна сказати, що таких гостинних людей мало де зустрінеш…»
— Непогано б і нам там побувати, — долинув з яблуні голос Миколки.
Ганнуся пересмикнула плечем — мовляв, не заважай! — і читала далі:
— «Інколи мені здається, що я нікуди й не їхала. Хати такі ж біленькі, як і в нас, садочки біля них, і всюди чути рідну мову. Та вийдеш за селище — і бачиш замість наших неозорих ланів сопки та тайгу. І дітей мало. Чи не тому всі їх тут люблять і пестять…»
— От би й нам туди, — зітхнув Коля.
— Тобі що — у Воронівці не подобається? — запитав я.
— Ні, чому ж… Але тут я вже все вивчив, а там ще не був. В самій лише тайзі чого тільки не побачиш… і, зрештою… — Коля від збудження навіть завовтузився на своїй гілці, — цікаво, як там дітей пестять.
— Ще й як цікаво! — палко підтримала його Наталочка і мерщій засунула руку до банки з малиною.
— «Погано лише те, що попестити їх майже нічим, — немов відказала Ганнуся на те словами своєї матері. — Саме лише печиво та цукерки лежать в тутешніх крамницях. Та й те не зовсім свіже. А коли раз на місяць завезуть повидло — тоді у дітей починається справжнє свято…»
— Пхе, повидло, — скривилася Наталочка. — Не люблю повидла. Варення смачніше.
І Горобчик чомусь замовк. Вирішує, очевидно, чи варто добиратися на край світу заради того, щоб тебе пригостили крамничним повидлом.
— Не заважай, Наталочко, — з докором сказала Ганнуся і знову взялася читати:
— «Тож заздрю я вам, і всі тутешні хлопчики та дівчатка теж заздрять. Вони дуже цікавляться, як ви там живете, яка риба водиться в Дніпрі, які звірі бігають в придніпровських лісах. Повинна сказати, що мене в кожному селі запрошували до школи, щоб я розповіла про Україну, Київ і, звісно ж, про вас…»
— Про нас? — зраділа Наталочка. — Про нас усіх? І про мене теж?
Я ствердно хитнув головою і приклав палець до вуст: не заважай, мовляв. А Ганнуся перегорнула вже третю сторінку.
— «Взагалі, тут чудово, — читала вона далі. — Весело й цікаво. Одразу за селищем за якусь годину можна назбирати повний козуб лохини чи, як ви кажете, голубики. Але навіщо вам ця голубика! У вас зараз абрикоси достигають, яблука, малина… Знаєте, про що я вчора мріяла? Бодай про одну ложечку навіть найнесмачнішого, на ваш погляд, варення! Ви, мабуть, вже й дивитися у своїй Воронівці на нього не можете…».
— Це мама про смородинове варення пише, еге ж, Костю?
— Може бути, — згоджуюся я. Що до мене, то я не те, що на смородинове, а й ні на яке інше варення дивитися вже не хочу.
— А далі мама нічого такого не пише, — сказала Ганнуся. — Хіба лише те, щоб я слухала тебе і бабусю.
І вона обережно, немов якусь коштовну річ, сховала листа в кишеньці свого фартушка.
Ми замовкли, роздумуючи над тим, що тільки-но почули від Ганнусі. Навіть непосидюща Наталочка — і та принишкла.
Першим порушив мовчанку Коля.
— А скільки в тій Чернігівці проживає людей? — поцікавився він.
— Важко сказати, — відповів я. — Але, мабуть, тисяч зо три буде. Я чув, що Чернігівка — одне з найбільших тамтешніх селищ.
— Немало, — сказав Коля. — Майже як у нашій Воронівці. А таких, як ми, скільки набереться?
— Ніскільки, — відказую Колі. — Таких, як ви, в усьому світі не знайти. Ви одні такі, єдині.
Коля навіть зашарівся від такої похвали. Все ж відступати не збирався:
— Та ні. Я не про це. Я питаю про тих, хто, як і ми, перейшов до третього класу. Чи до четвертого. Скільки їх у тій школі?
— Про таких мені, на жаль, теж нічого не відомо, — визнав я. — Може, тридцять, а, може, й сімдесят…
— І як же всі вони живуть без варення? — щиро здивувалася Наталочка.
«У нас збори…»
От і все. Скінчилися наші тихі, спокійні дні. Але, зрештою, чи варто жалкувати за тим?
А в усьому, здається, винен Коля Горобчик. Нарешті він придумав, якою справою мусить зайнятися третій «А». Проте ще ніхто не може сказати, корисна вона чи навпаки.
Після того як Ганнуся закінчила читати листа від своєї мами, Миколка ще так довго розпитував мене про Далекий Схід, нібито я тільки-но повернувся звідтіля.
Я, звісно, розповів йому все, що знав сам. Та коли запитав, навіщо він про це розпитує, Коля ухильно відповів:
— Просто цікаво… — І додав, аби мені все ж таки дещо прояснішало: — Дорослих завжди можна побачити по телевізору. А от далекосхідних дітей чомусь ні разу не показували. І не казали, чи є там євшан-зілля…
Після цього Миколка щез.
Не було його після обіду.
Увечері теж не було.
Не прийшов Горобчик до нас і наступного ранку. Молоко принесла його бабуся. Вона поставила глечика на ґанок і заходилася скаржитися на свого онука:
— Як погнав удосвіта Маньку до череди, то й досі не повернувся… — При цьому бабуся подивилася на мене так, ніби в усьому був винен я. — Тільки й того, що сказав: «Я, бабо, повернуся не скоро, у мене, бабо, у школі справи…» А які, цікаво, можуть бути там справи? В школі ж бо канікули… Ні, геть мій онучок відбився від рук…
Почав я її заспокоювати, сказав, що у нинішніх школярів і під час канікул справ більше ніж досить. Проте, мабуть, погано заспокоїв, бо вона важко зітхнула і правила далі: