— Все вигадують щось та вигадують. Гасають, наче ошпарені. А немає того, щоб хоч хвилинку посидіти із старою бабою… От у наші часи…
Про те, що було в бабусині часи, я не розчув, бо вона стукнула хвірткою.
Вже й роса висохла на деревах, уже й сонце підбилося високо в небі — немає Колі!
— Не інакше як він образився на нас, — висловив я свій здогад Ганнусі. — Ви часом не посварилися?
Ганнуся з докором поглянула на мене.
— Як ти можеш таке казати? Ну, подумай сам, навіщо нам з Миколкою сваритися? Ні, ми з ним дружно живемо.
— Тоді я нічого не розумію, — визнав я. — Треба, мабуть, провідати його.
— Я вже провідувала. Тричі заходила до нього.
— Ну й що?
— Ще не повернувся, — відповіла Ганнуся і в її голосі почулася тривога.
Миколка прийшов до нас лише тоді, коли сонце вже звернуло на захід. І прийшов не сам, а привів з собою десятків зо три хлопчиків та дівчаток.
Вони викликали Ганнусю у двір і попрохали прочитати їм листа від матері. Ганнуся одразу погодилася і урочисто вголос прочитала мамину розповідь про далекосхідних дітей. А Миколка стояв осторонь. Вигляд у нього був якийсь врочистий і загадковий.
Я підійшов до Миколки і запитав:
— Ти не міг би пояснити мені, що це все значить?
— Та-а… Нічого особливого, — відповів Коля і чомусь відвів погляд убік. — Просто… їм цікаво дізнатися, як живуть українські діти на Далекому Сході.
— А як вони мають жити? — здивувався я. — Нормально живуть. Так, як і ви.
— Не зовсім, — заперечив Миколка, і вигляд у нього став ще загадковіший.
А школярі почали обговорювати листа. Особливо їх цікавило те місце, де йшлося про повидло та варення… Нарешті вони чемно попрощалися зі мною і подалися з двору.
Та наступного ранку вони знову викликали Ганнусю з хати. Цього разу з ними прийшла і класний керівник Віра Миколаївна, з якою я, до речі, вчився колись в одному класі.
Віру Миколаївну, здається, теж неабияк зацікавив цей лист…
А коли вони виходили з двору, то хором попрохали відпустити Ганнусю з ними. Мовляв, у них до Ганнусі дуже важлива справа.
Я, звісно, дозволив. І теж зібрався було разом з ними. Проте рудий хлопчина, той, що, неґречно розмовляв зі мною біля школи, зиркнув на мене з-під лоба і пробурчав:
— Вам не можна. У нас будуть наші збори, а не дорослі.
Від тих слів я відчув себе так, наче на мене відро холодної води вихлюпнули.
— Он як… Чому ж тоді ви берете з собою Ганнусю? Адже вона теж не з вашого класу. І навіть не з вашої школи. Правда, Колю? — звернувся я по допомогу до Горобчика, який стояв неподалік.
Але той лише невизначено хитнув головою. Дивно. Чого-чого, а такого я від Миколки не сподівався.
— Ганнуся нашого віку, — відповів замість нього все той же рудий сміливець. — А ви вже дорослий.
У мене навіть рука засвербіла, так їй закортіло посмикати рудого за його вихори. Все ж я стримався. Хіба що сказав:
— Тоді дозвольте побажати вам успіхів. Тільки ж дивіться, щоб Ганнусі не довелося червоніти перед мамою. І переді мною теж.
— Ні-ні! — палко вигукнув Миколка і навіть руки притис до грудей. — Чесне-пре-чесне слово, що їй червоніти не доведеться! Навпаки, вона…
Тут рудий штурхнув його в бік, і Миколка замовк.
Та найбільше мене вразила Ганнусина поведінка. Вона пішла з новими знайомими і навіть не помітила, що я залишився вдома.
Тієї хвилини я для неї, мабуть, зовсім не існував. А коли й існував, то точнісінько так, як оця — ось колода, на котрій я зараз сиджу…
«На варення сіла муха…»
Коли Ганнуся повернулася зі школи, я вже впорався з домашніми справами і сидів перед телевізором.
— Ну як, закінчилися ваші збори? — запитав я, вимкнувши звук.
— Закінчилися, — ухильно відповіла Ганнуся.
Ця відповідь мене неприємно вразила. Адже дотепер між нами не було жодної таємниці.
- І що ж ви вирішили?
Та Ганнуся ніби й не розчула мого запитання. Вона сіла на канапу і втупилася в телевізор з таким виглядом, начебто її якийсь там хор цікавив більш за все на світі. А що, скажіть, вона могла почути, коли я тільки-но вимкнув звук!
— Гаразд, не хочеш розповідати, то й не треба, — сказав я.
Але якось не по собі стало. Все ж не чужі ми люди. Як не є, старі знайомі. І сюди разом приїхали…
Ну що ж, нехай мовчить, коли їй так хочеться. Але прийде ще коза до воза…
Надворі сокочуть кури, мама щось розповідає Наталочці і та весело сміється.
А в нашій кімнаті тихо. Сидимо начебто води в рот набрали, одне на одного не дивимося. І справді, немов чужаки якісь.
Першою не витримала Ганнуся. Вона зіслизнула з канапи, зазирнула мені в очі і сказала:
— Ти, будь ласка, не ображайся на мене, Костю. Але я зовсім-зовсім не маю права нікому нічого говорити! Навіть тобі. Бо це наш страшенний секрет!
— А тебе ніхто й не просить розповідати, — відповів я і розгорнув книжку. — Мовчи собі скільки завгодно. Мене ваші таємниці зовсім не цікавлять.
Ганнуся вражено подивилася на мене.
— Це ж чому не цікавлять? А раптом ми взяли та й вирішили щось важливе?
— А тому, що коли це таємниця, то про неї не обов’язково кричати на кожному кроці.
Замовкла Ганнуся. Бачу, набурмосилася трохи. Потім тихенько вийшла у двір. Крізь відчинене вікно я чув, як вона погомоніла з моєю мамою про погоду на завтра, затим оббігла навколо хати з Наталочкою.
І знову не витримала — через якихось п’ять хвилин заявилася до кімнати.
— Коли б ти тільки знав, що ми вирішили!.. Жаль лише, що про це не можна казати. Але ти, Костю, не хвилюйся. Це дуже-дуже добра справа. Ні моя мама, ні ти за мене соромитися не будете.
І в мій бік скоса позирає. Чекає, мабуть, що я від тих слів одразу повеселішаю.
Але тепер вже я роблю вигляд, ніби не чую, що вона там каже. Сиджу собі, гортаю книжку.
— Ото буде здорово, коли ми зробимо все, що задумали! Тільки це секрет, дуже-дуже великий секрет!
Я лише зітхнув. Негаразд чинить Ганнуся. Коли вже щось замислили, то треба тримати язика за зубами. Не годиться похвалятися чужими таємницями.
А Ганнусі, бачу, зовсім несила критися переді мною з тими секретами. Озирнулася вона на двері і шепоче:
— Хочеш, розповім тобі про все? — і знову на двері озирнулася. — Лише тобі одному. Хочеш?
Я лише стенув плечима:
— Це твоя справа…
Проте в останню мить Ганнуся стримала себе. Прикрила рота долонькою, потім відбігла до дверей і лише звідтіля проказала:
— На варення сіла муха
І занурилась по вуха! Ні, Костю, ніяких таємниць я тобі не видам! Не маю на це права. Ти краще подумай сам і здогадайся, про що йдеться у цьому вірші!
Нічого я не сказав на те. Вимкнув телевізора і пішов до себе в кімнату. А там сів і заходився думати над тим, як його провчити Ганнусю так, щоб і не образилася дуже, і зрозуміла, що похвалятися чужими таємницями негарно. Ось у мене самого тих таємниць стільки, що на весь клас набереться — а я нічого, мовчу…
Та з іншого боку, вона все ж таки молодець, втрималася в останню хвилину. Коли, звісно, не брати до уваги того віршика про муху, вуха та варення.
І я почав думати, причому тут муха з варенням. Але так ні до чого й не додумався.
Чорна стрічка
Наступного ранку ми з Наталочкою вирушили з хати.
— Куди це ви зібралися? — ревниво гукнула Ганнуся нам навздогін.
Вона саме причісувалася перед дзеркалом. Поруч Коля Горобчик переступав з ноги на ногу, підганяв її. Вони, здається, запізнювалися до школи.
— Ось що, Ганнусю, — відказав я їй. — Домовмося так: від сьогоднішнього дня у вас свої секрети, а у нас з Наталочкою — свої. Гаразд?
Ганнуся застигла перед дзеркалом.
— Але ж, Костю…
— Ніяких «але», — відрізав я, і ми з Наталочкою вийшли з кімнати.