Таких очеретів, що ростуть навколо Воронівки, здається, немає більше ніде. Починаються вони одразу ж за лісом. І ліс цей старий-престарий. Там є такі товсті дерева, що навіть троє дорослих, взявшися за руки, не зможуть їх обхопити…
І всі ці дерева оберігаються. Я про це точно знаю, тому що мій дядько — лісник. Тут навіть гілку не можна зрубати без особливого на те дозволу.
Та коли б і був дозвіл — все одно нічого б не вдалося зробити, так високо підняли свої гілки ці велетні.
Внизу під ними просторо, немов у залі небачених розмірів. Тут видно все навкруги, окрім неба.
Та як на мене, кращого місця, ніж очерети на старих болотах, не знайти. Земля тут м’яко пружинить під ногами і здається, що не йдеш ти, а підстрибуєш, мов на батуті. Чистісінько тобі, як Колько Горобчик.
Над головою таємниче гомонять про щось своє очерети з бурими китицями. А коли зійти на круту воронівську гору і поглянути на них звідтіля, то можна подумати, ніби через мочарі марширують солдати. А куди саме — того не те, що з гори, а навіть з найвищого дерева, що росте на її вершині, не видно…
Поміж цими шеренгами інколи виблискують блакитні озерця. Час від часу поверхня затремтить і пропливе у своїх справах вічно заклопотаний водяний щур.
З тонким свистом налетить качина сімейка і одразу ж розчиниться в очеретах, рятуючись від орла чи яструба.
Зрідка повітря здригнеться від жахливого ревіння. Такого гучного, що навіть у найхоробрішого сміливця виникає непереборне бажання дременути, не озираючись, подалі від цього підозрілого болота… І мало хто знає, що то кричить всього-навсього невеличка пташина, яку називають водяним бугаєм.
А минулої весни в болото звалилося одне з найбільших дерев. Ніхто його не рубав і не підпилював, воно само зламалося, від старості. Мені розповідали, що коли Те дерево падало, то тріск було чути навіть в центрі села. А до нього звідсіля не менше двох кілометрів.
І зараз це велетенське дерево здіймалося над очеретами, мов незакінчений міст.
На ньому ми з Наталочкою і вирішили трохи перепочити.
Під нами виблискувало невеличке озерце з чорним дном і прозорою, не закаламученою водою. Поверхню навколо дерева покривала зелена ряска.
Спекота…
Я зачерпнув води і зволожив обличчя. Наталочка зробила те ж саме. Цього їй видалося мало.
— Хочу купатися, — сказала вона і заходилася знімати сандалики.
— Не можна тут купатися, — не дозволив я.
— Чому не можна?
— Бо дно дуже грузьке. Одразу ж зануришся по пояс в намул. А ще тут дуже багато всіляких щипавок та жучків. Так що не радив би я тобі знайомитися з ними.
Та хіба таким, як Наталочка, поясниш усе? Вони не повірять, доки на власні очі не переконаються.
Потрібно сказати, що болотяні мешканці здивувалися нам надзвичайно.
Величезна хрускотлива бабка, яка до цього дражнила жаб, плюхнулася на сусідню гілку і вражено втупилася в нас банькатими очицями. Роздивившись як слід, вона злетіла в повітря, затріпотіла прозорими крильми і чимдуж подалася кудись в очерети. Мабуть, спішила поділитися приголомшливою новиною зі своїми такими ж банькатими приятельками.
Не менше була вражена й золотава жабка, яка полювала за цією бабкою. Вона просто закам’яніла, коли побачила нас. Наталочка вже й рукою замахувалася на неї, і гілочки кидала — а жабка навіть не поворухнулася. Хіба що очима глипала. Та й то, коли гіллячка падала надто близько…
Наталочці знову закортіло полізти у воду, але зненацька поруч з її ногами розійшлася ряска і на поверхню вигулькнула чорна голова з маленькими холодними очицями. Глянула на нас і одразу ж зникла.
Наталочка відсахнулася з несподіванки.
— Ой, хто це?
Я швидко розгріб ряску в тому місці, де тільки-но випірнула голова. Проте було вже пізно. Ми встигли побачити лише сірий камінець, що, повільно загрібаючи лапами, опускався на дно.
— Це болотяна черепаха, — пояснив я Наталочці.
— А вона не кусається?
— Черепаха? Кусається, але не боляче… — Я подумав, що Наталочку не завадило б трохи налякати, щоб не кортіло їй більше лізти в болото, і додав: — А ось в деяких теплих морях живуть черепахи завбільшки з наш обідній стіл. То їм нічого не варт потягнути за собою людину на самісіньке дно.
Мовивши таку страхітливу новину, я скоса позирнув на Наталочку: чи не дуже злякалася? Ні, не схоже — все ще бовтає ногами у рудій воді.
— А оно-о, на очеретині, висить чорна стрічка, — вирішив тоді я лякати небогу далі. — Як ти вважаєш — то проста стрічка?
У Наталочки засяяли оченята:
— Ой! Я недавно загубила таку! Це її вітер аж сюди заніс, еге?
— Якби тк то!
Відламую від дерева шматок кори і жбурляю в бік «стрічки». Кора зачепила очеретинку і та дрібно затремтіла. Тієї ж миті лискуча чорна «стрічка» розправилася, ковзнула до води і, звиваючись, заспішила до протилежного берега.
— От бачиш, Наталю… Ця чорна стрічка, яку тобі закортіло дістати, насправді називається болотяною гадюкою. Вона грілася на сонечку, а ми з тобою сполохали її. А наполохані гадюки, знаєш, які злі?
Після цих слів Наталі перехотілося лізти в незнайому воду. Вона навіть вирішила, що зручніше їй буде за моєю спиною.
А тут іще в очеретяних заростях, зовсім неподалік, так заревів водяний бугай, що безстрашній Наталочці одразу заманулося опинитися на бабусиному подвір’ї.
Коли Ганнуся повернулася із школи, я сидів у своїй кімнаті і намагався працювати. А Наталочка осідлала лавку біля літньої кухні і розповідала бабусі про наші ранкові пригоди.
— То куди це ви ходили без мене? — запитала Ганнуся.
— Так, шукали всілякі пригоди, — якомога байдужішим голосом відповів я.
У Ганнусі навіть подих перехопило.
— Пригоди? І знайшли?
— Звичайно… Та коли тебе це так цікавить, розпитай краще у Наталочки. А мені, вибач, ніколи.
І я знову взявся до своєї роботи.
Ганнуся постояла ще з хвильку. Потім повернулася і повільно вийшла кімнати.
Серйозна розмова
Я працював далі. Все ж інколи прислухався до того, що діялося за вікном.
— …і тоді чорна гадюка сповзла з очеретини і я-ак попливе до нас! — збуджено розповідала Наталочка. — А черепаха Тортила я-ак схопить її за хвоста, я-ак потягне під воду!..
Довго ще похвалялася Наталочка перед Ганнусею нашими пригодами. А коли, врешті, виговорилася, вони удвох зайшли до моєї кімнати.
— Що скажеш, Ганнусю? — запитав я і підвівся з-за столу. — Тепер тобі відомо, де ми були?
Мені здавалося, що зараз саме час повести розмову про справжню дружбу і відвертість, про те, як потрібно берегти свої і чужі таємниці й таке інше.
Але Ганнуся мовчала. Лише оглядала мою кімнату такими очима, ніби потрапила сюди вперше. Потім відійшла до вікна і припала чолом до шибки. Мабуть, побачила у дворі щось надзвичайно цікаве.
Але скільки можна роздивлятися те, що в тебе й так цілісінький день перед очима? І чому це ні з того ні з сього почали тремтіти її худенькі плечі? Невже в кімнаті так холодно?
Першою здогадалася Наталочка.
— Ганнусю, ти плачеш? — вражено запитала вона і зазирнула подрузі в очі. — А чому ти плачеш?
От тобі й маєш!
Тепер вже мені зробилося якось недобре. Не можу спокійно дивитися на те, як плаче дитина. Особливо, коли сам причетний до цього.
Ось що виходить, коли задумаєш когось серйозно, по-дорослому виховувати!
Я уявив собі, що зараз повинна відчувати Ганнуся, і в мене мурашки поповзли по спині. Далеко від домівки, від рідної мами та однокласників… Ой, як погано самітній людині в чужому краю! Так погано, що далі вже нікуди. Особливо, коли єдина близька людина відвернулася від тебе.
Але з іншого боку, я все ж таки мав рацію, чи не так? Бо хоч там як, а не можна залишати без покарання хвальків, у яких на язиці тільки й те, що чужі таємниці!
— Ось бачиш, Ганнусю, як воно негарно виходить, — заходився пояснювати я. — Сама вчинила не по-товариському, та ще й плачеш… Може, скажеш, я в усьому винен, так?