— Жорстока ти людина, Костю, — схлипуючи, обізвалася Ганнуся, — дуже жорстока.
Я вражено завмер. Такого мені ще ніхто не казав.
— Звідкіля ти це взяла? — нарешті промовив я.
— А звідтіля, що я не маю ніякого права виказувати тобі чужі таємниці, а ти міг би сказати, куди ви з Наталочкою зібралися! Міг, але не сказав…
— Так я ж хотів провчити тебе за твої хвастощі, невже ти цього не розумієш?
А то тільки й чути: «ми придумали», «наші секрети»! Хіба так роблять?
Ніби й не чула Ганнуся тих слів.
— А хто мені недавно обіцяв показати ліс і ваші очерети? — ледь стримуючи сльози, запитала вона.
— Ну, було таке… Але ж…
— А хто не дотримує своїх обіцянок? Хто мене цілими днями тримає під замком?
— Ну, Ганнусю, це вже занадто, — не на жарт образився я. — А з ким ти на річку ходила купатися? І скільки разів — не пам’ятаєш?
— А на болото не повів!
- їжаків майже щовечора розшукуємо?
— А на болото не повів! Не повів, не повів!
— Скільки разів у кіно ходили, не пам’ятаєш?
— А на болото не ходили ні разу! Де я тепер ту черепаху болотяну побачу, де? Жорстока ти людина, жорстока!
Замість відповіді я набрав повні груди повітря і заходився рахувати до десяти. Кажуть, що коли так чинити, можна заспокоїтися.
Рахую до десяти, а в голову всілякі думки лізуть. Ет, і навіщо треба було мені братися за виховання? І навіщо взагалі братися за те, в чому не тямиш?
— Заспокойся нарешті, Ганнусю, — примирливо пробурмотів я. — Ще знайдемо час і на черепаху подивитися, і на бабок, коли хочеш…
— Ні, не знайдемо! — у розпачі вигукнула Ганнуся. — Інших, може, й побачимо, а таких — ні! Я їх вже ніколи, ніколи не побачу!
І вона гірко заридала.
Наталочка, котра весь час прислухалася до нашої розмови, уважно поглянула спочатку на Ганнусю, потім на мене, — і зненацька заголосила так, що мені аж вуха заклало.
Я аж руками об поли вдарив. Ну, що ти вдієш з таким народом? Хоч бери та й собі плач разом з ними.
— Ану, плаксійки, геть звідсіля! — обурившись не на жарт, наказав я. — Нічого мені тут рюмсати через всілякі дрібниці!
— Це не дрібниці… — крізь сльози видушила Ганнуся.
— Все! — перебив я її. - І слухати нічого не хочу. Ідіть на вулицю і плачте там скільки влізе. А коли виплачетеся — тоді й побалакаємо.
Коли дівчатка вийшли з кімнати, я знову сів за стіл і обклався книжками. Але яка може бути робота після того, що тут сталося?
Ганнуся зникла
За обіднім столом ми сиділи втрьох.
— А де ж це Ганнуся? — запитала мама.
— Ми з нею спочатку сиділи і плакали в малині, бо дядько Костя вигнав нас із хати, — охоче пояснила Наталочка. — Потім я полізла плакати на черешню, а Ганнуся внизу залишилася. А потім вона кудись пішла.
Мама підклала Наталі на тарілку тушкованої картоплі і з осудом поглянула на мене:
— За що ти її образив?
— Та так… — ухильно відказав я. — Власне, я її і не думав ображати. Просто ми трохи посперечалися.
Мама похитала головою і зітхнула.
— Дати б тобі доброї висіканки, — тільки й сказала вона.
Атож, може, й варто було б. Я підвівся з-за столу і подався до малинника.
— Ганнусю, де ти? Агов!
У відповідь ні звуку. Не інакше, сидить Ганнуся десь в кущах і плаче за черепахою та лупатими жабенятами.
— Вистачить тобі капризувати, — примирливо сказав я. — Ходи краще обідати!
Мовчанка.
Довелося мені облазити весь малинник.
Потім я шукав Ганнусю в повітці, на горищі, в кукурудзі, в школі. Її не було ніде.
Нарешті лишилася одна-єдина надія — всезнайко Горобчик. На щастя, він виявився дома.
— Ти Ганнусі не бачив?
— Коли саме?
— Години зо дві тому.
— Бачив, — відказав Коля. Він старанно випилював щось лобзиком і в мій бік навіть не дивився. — Вона сюди заходила… заплакана вся…
— Щось тобі казала?
— Ні. Тільки грошей трохи попросила. Обіцяла незабаром віддати. А вони мені зовсім не потрібні…
«Навіщо їй гроші? — здивувався я. — Ага, ось воно що: не хоче Ганнуся зі мною сидіти за одним столом, пішла до їдальні…»
— Слухай, — кажу Колі. — Ти не хотів би мені допомогти?
— А що саме?
— Треба розшукати Ганнусю і сказати, що досить їй ображатися. Нехай іде обідати додому.
— Гаразд, я її пошукаю, — пообіцяв Коля і почав збиратися.
Мамі я вирішив поки що нічого не говорити. Бо варто їй хоч трохи розхвилюватися — одразу почуває себе так кепсько, що хоч до лікарні вези… Отож довелося мені, як у нас кажуть, позичити очей у Сірка і сказати мамі, що Ганнуся вже пообідала у Миколки і вони подалися на річку.
І тут я згадав, що у Ганнусі теж є гаманець з грошима. Мама дала їй для всіляких дрібних витрат…
Прожогом кидаюся до Ганнусиної кімнати. Гаманець мав лежати у шухляді столу. Там, пам’ятаю, було п’ятдесят гривень. Та ще стільки ж позичив Коля. Навіщо Ганнусі так багато грошей одразу?
Проте гаманця на столику не було.
Не було також і Ганнусиної сумки.
І тоді мені стало все зрозуміло.
Я похапцем написав мамі записку, аби не хвилювалася і не чекала нас, бо ми з Ганнусею затіяли одну дуже важливу справу (бідний Сірко!). Потім одягнувся і нишком, щоб ніхто не бачив, подався за ворота.
Біля автобусної зупинки, куди я, захекавшись, прибіг за якихось п’ять хвилин, вже крутився стривожений Миколка. Він повідомив, що Ганнуся ні до їдальні, ні до крамниці не заходила, що її бачили отут, на зупинці. А поїхала вона кудись чи ні — невідомо.
— Тоді передай, дуже тебе прошу, бабі Насті, що ми з Ганнусею поїхали до міста, — сказав я, відводячи погляд убік. — Нехай вона не хвилюється. Зрозумів?
— Гаразд, передам, — погодився Миколка. Молодець, все розуміє з півслова! Навіть більше, бо трохи згодом, коли підходив автобус, він сумовито запитав:
— Ганнуся назавжди поїхала, так?
— Не знаю, — щиро признався я.
Коли автобус дістався до обласного центру, почало сутеніти. Насамперед я обійшов автобусну станцію. Але Ганнусі так і не знайшов.
Тоді я подався на залізничний вокзал. Там відшукав чергового міліціонера і запитав, чи не зустрічав він, бува, дівчинку років дев’яти-десяти з коротко підстриженим русявим волоссям і в білих сандаликах?
— Гм… — в задумі проказав міліціонер і забарабанив пальцями по пряжці. — А в що вона одягнена?
Тепер вже задумався я.
— Або в костюмчик, зелений такий, з червоними квіточками, або в платтячко — біле, з синіми смужками. Чи в сарафанчик, теж у синю смужку… Вона, розумієте, нікого не попередила про від’їзд…
— Дивися ж ти, яка самостійна, — похитав головою міліціонер. — Ні, такої дівчинки я не зустрічав. Всі з мамами або з татами були… Але не варто вам так переживати, — поглянувши на мене, співчутливо додав він. — Якщо тільки ваша дівчинка десь тут — чесне міліцейське, ви її побачите рівно через дві хвилини!
Міліціонер приклав руку до козирка, підбадьорливо підморгнув і швидкими кроками кудись подався.
Пройшло дві хвилини. Міліціонер не повернувся.
Пройшло десять хвилин. Ні його, ні Ганнусі.
Нарешті, бачу, з’явився він в протилежному кінці вокзалу. Ще здалеку ніяково розводить руками — немає Ганнусі.
— Та ви не хвилюйтеся, — все ж підбадьорює він мене. — Знайдеться ваша дівчинка, нікуди не дінеться… А вона в нашому місті вперше чи як?
— Та ні, ми з нею були тут тижнів зо два тому, — відказав я. — Коли їхали в село, до моєї мами.
— І яким транспортом ви добиралися сюди? — цікавиться міліціонер далі.
— Літаком до Києва, потім теплоходом по Дніпру…
— Отакої! Чому ж ви раніше про це не казали?
Міліціонер ляснув руками по колінах і аж присвиснув. Однак тут же схаменувся і засоромлено озирнувся навкруги: мабуть, міліціонерам не дозволяється на посту свистіти і ляскати себе по колінах.
— Ви ж її зовсім не там, де треба, шукаєте! — продовжував він. — Вашу дівчинку потрібно шукати на річковому вокзалі, і більше ніде. А коли б ви приїхали поїздом — то лише тут. Повірте мені, бо на такі справи я вже маю неабиякий нюх.