Ганнуся схилила голову.
— А грушка була зелена, — провадив лікар. — Від таких грушок і в дорослого розладнається шлунок. Особливо коли їх запивати водою з-під крана.
Проте виписувати піґулки лікар не квапився. Він вважав, що мама моя на цій хворобі знається краще від нього.
— Минулого літа мій син теж з’їв щось не те, — сказав він. — А я саме в район поїхав. То ваша мама дала йому якийсь свій відвар, і він за день одужав. А моїми ліками він би три дні лікувався.
Все ж він порадив нам якомога довше утримуватися від звичайної їжі і пішов.
А Ганнуся почала лікуватися.
Спочатку вона поводилася, як всі звичайні хворі. Лежала в садку на розкладачці і гортала книжку. Та незабаром почала все частіше поглядати у бік літньої кухні. І я її розумів, бо зі мною теж таке було: як тільки я намагався утриматися від їжі, одразу з’являвся такий апетит, що, здається, і вовка з’їв би. Хоча за хвилину до цього навіть дивитися на ту їжу не міг.
— Їсти хочеться? — запитав я.
— Так, — визнала Ганнуся. — Я ж іще зранку нічого не їла. Ні, ще з учорашнього вечора.
— Нічого не вдієш, доведеться терпіти, — поспівчував я їй.
Трималася Ганнуся напрочуд мужньо. Вона навіть перестала озиратися у бік літньої кухні, де поралася моя мама. Вона навіть не запитала, що у нас було на обід. Навіть коли Наталя почала оповідати, які смачні були млинці з сиром, вона не зронила й слова. Лише судомно сковтнула слинку.
Вже кілька годин ми сидимо в садку. Я читаю уголос про пригоди Тома Сойєра. Краєм ока бачу, як у сусідньому городі походжає Миколчин батько. Він часто так робить перед тим, як після обіду знову повернутися на роботу. Наразі я завважив, як він нагнувся раз, другий. А тоді почув його голос:
— Сусіде, у вас огірки ще не виросли?
— Здається, ще ні, — обізвався я.
За хвилину Миколчин батько з’явився у нашому дворі. В його руках було кілька свіжих огірочків.
— Пригощайтеся, — сказав він і простягнув огірочки нам з Ганнусею. — Перші в цьому році.
— Ганнусі не можна, — відказав я. — Вона нездужає.
А от від свого огірочка я не відмовився. Та й хто б міг відмовитися від такого зеленого пухирчастого дива з поросячим хвостиком з одного боку і жовтою квіточкою з іншого? А що вже за пахощі йшли від нього!
Я не втримався, відкусив шматочок і навіть очі заплющив від насолоди.
— Ну й смакота! — вихопилося у мене. — Відро таких огірків з’їв би!
— Я теж, — згодився Миколчин батько.
І раптом замовк. Навіть жувати перестав.
Я озирнувся. Ганнуся з усіх сил намагалася не дивитися у наш бік. Вона вдавала, ніби взагалі не чула, про що ми балакаємо. Лише по її змарнілому личку повільно скочувалася сльоза.
Мене неначе шпигнуло щось. Бідна дитина! Як то їй, що майже добу і макової росинки в роті немала, вислуховувати такі похваляння дорослих!
Схоже, що й Миколчин батько подумав про те ж саме. Бо нараз винувато прокашлявся, заховав недоїдений огірок за спину і сказав:
— Ну, я те… піду, мабуть.
— І огірки свої нещасні забери з собою, — сказав я. — Бачити їх не можу! А я, Ганнусю, голодуватиму разом з тобою.
Звісно, Ганнуся не хотіла, аби я страждав разом з нею. Проте видно було, що вона неабияк втішена з мого вчинку.
Як найкраще голодувати
Голодувати можна по-різному. Можна сидіти — отак, як оце ми сидимо з Ганнусею, — і мовчати. Можна вголос мріяти про те, що ми їстимемо, коли нам дозволять це зробити. А можна придумати і щось цікавіше.
— А нумо, Ганнусю, сперечатися, — сказав я. — Наприклад, ти будеш хвалити… скажімо, борщ, а я, навпаки, лаятиму його. І той, хто згодиться з іншим, програє.
— Ага, — здогадалася Ганнуся. — Це те ж саме, що складати вірші. Тільки трохи інакше. Тоді… ти знаєш, Костю, як я люблю борщ!
— Подумаєш, борщ, — скривився я, наче кисличку скуштував. — Там сама лише капуста, та морковка, та бурячки. Це для кроликів добре, а для нас, Ганнусю, нічого кращого немає від картоплі з тушкованим м’ясом.
— Пхе, — відказала Ганнуся. — Теж знайшов, що хвалити! Та такого жодна корова не їстиме! А от молочний кисіль — оце справжня смакота!
— І ніяка то не смакота! — заперечив я. — Особливо коли помилково замість цукру всипати до нього солі. Я одного разу так зробив і донині дивитися на той кисіль не можу. Ні, вареники з вишнями куди смачніші!
Сковтнула Ганнуся слинку раз, другий. Проте здаватися не збиралася.
— Неправда, — сказала вона. — Вареники з сиром набагато кращі.
Тут уже сковтнув слинку я, бо понад усе люблю саме вареники з сиром. Особливо, коли поруч блюдце з вишневим варенням. Та не поступатися ж перед Ганнусею!
— Помиляєшся, найсмачніше — це полуниці в сметані!
— Фе, — заперечила Ганнуся, — малина з вершками куди смачніша.
Звісно ж, сперечалися ми так, аби не почула моя мама. Бо, чого доброго, візьме й перестане готувати те, що ми оце так несправедливо гудимо.
Усе ж вона чи то щось почула, чи то лікувала за своїм методом, але ми на обід отримали по шкляночці рудого відвару та по кілька ложок вареного рису.
Те саме ми отримали і на вечерю.
А наступного ранку, коли мені снилася гора тушкованої картоплі з м’ясом і помідорно-огіркові джунглі, в двері тихенько постукали.
То була Ганнуся. І судячи з її жвавого личка, вона вже одужала.
— Ти спиш, Костю? — запитала вона — А ми з бабунею вже піввідра огірків зібрали!
Я ненавмисне підслухав
Я саме працював, коли мою увагу відволікли чиїсь кроки. А потім і приглушені голоси. Мабуть, то повернулися зі школи Миколка з Ганнусею.
Підводжуся з-за столу і навшпиньках, щоб не завадити розмові, підходжу до вікна. Ну звичайно, Миколка з Ганнусею, більше нікому. І розмовляють вони, схоже, не першу хвилину, бо встигли вже трохи посваритися. Це було видно з того, що Ганнуся сиділа на гойдалці спиною до Колі. Вона завжди так робила, коли сердилася на когось. Мовляв, бачити тебе не хочу…
Горобчик підпирав стовбур груші і, хоча вигляд у нього був дещо винуватий, все ж здаватися не збирався.
— Ну чим ти ще незадоволена? — запитував він. — Ми ж при тобі вирішили, що про все знатиме лише Віра Миколаївна. І більше ніхто з дорослих.
— Все одно, — вперто стояла на своєму Ганнуся. — Все одно не розумію, чому це Кості не можна нічого розповісти. Він же зовсім наш, невже ти забув, як ми колорадських жуків збирали чи квочку ловили?
— Нічого я не забув, — буркнув Горобчик і заходився збивати лозиною росу з куща порічок. — Я все пам’ятаю. Але ми з тобою — то одне, а клас — то зовсім інше. І дядько Кость для них чужий.
— Так це ж поки що…
— А крім того, він ще й дорослий.
— Ну й що з того? — не втихомирювалася Ганнуся. — Відколи це дорослим нічого не можна розповідати? У вашій школі всі так роблять чи тільки ви?
Я вже давно здогадався, про що йшла мова і кого саме захищала Ганнуся. Щоправда, я й не уявляв, перед ким вона мене захищала і чи потрібен мені цей захист. Проте, на всяк випадок, подумки подякував їй за добре серце.
А Горобчик все ще опирався.
— Тому не можна їм казати, що вони самі візьмуть та й зроблять усе, а ми лише дивитися будемо… — Тут він почухав лозинкою ногу і додав: — Та коли хочеш знати, я з самого початку був за дядька Костю.
— І правильно, — схвалила Ганнуся. — Бо хто ж, як не він, підкаже нам, що і як треба робити?
Але що саме вони збираються робити — про це Ганнуся не прохопилася й словом.
Миколка знову почухав ногу.
— Та… Вітько Бубна каже, що вистачить нам Віри Миколаївни. Що двоє дорослих — то вже занадто.
— Ну, гаразд, — Ганнуся зробила вигляд, ніби згодилася з Горобчиковими доказами. — Віра Миколаївна, звісно, покаже, що і як. Але хто нам підніме з землі отого важенного казана, хто його на плиту поставить і замурує? Ви ж уп’ятьох вчора ледве-ледве зрушили його з місця. А Костя он який дужий — аж вісімдесят кілограмів важить.