— Не знаю навіть, з чого й почати… Розумієш, вчора зателефонували з мого журналу і запропонували поїхати у тривале відрядження. (Відрядження — то така приємна річ, коли дорослі їдуть у своїх важливих справах, а діти залишаються вдома і роблять усе, що їм заманеться.)
— І далеко посилають? — поцікавився я.
— Та не дуже, — відказує Ганнусина мама і знову замовкає. — На Далекий Схід.
Нічого собі «не дуже»! Туди найшвидшим поїздом і за тиждень не дістатися!
— Так далеко! — вихопилося в мене. — І про що ж ти писатимеш?
Ганнусина мама трохи помовчала і почала пояснювати:
— Про долю наших земляків за кордоном. Розумієш, наш журнал хоче розповісти про те, як живуть в інших землях ті українці, що в пошуках кращої долі розбрелися по всьому світу. Мені випав Далекий Схід.
— Дуже радий за тебе, — щиро відказую їй. — Побувати на Далекому Сході — це ж так цікаво!
І справді, про таке відрядження можна лише мріяти. Несходжена тайга, уссурійські тигри, могутні сибірські ріки… І, звісно ж, земляки. Пам’ятаю, що з нашого села теж кілька чоловік подалося на Далекий Схід. їм пообіцяли гарну роботу і багато-багато вражень. Цікаво, як вони там облаштувалися?
Проте Ірина, судячи з її голосу, чомусь не дуже задоволена таким відрядженням. Дивно.
Так їй і кажу.
— Що ти! — вигукує Ірина. — Я дуже задоволена! Я надзвичайно задоволена! Але ж ти знаєш, що Юрій теж поїхав у відрядження і повернеться не раніше ніж за місяць…
Юрій — то Ганнусин татко. Він відомий кінооператор і оце подався аж у Африку, щоб зняти фільм про африканських звірів. Але я знаю Юру і певен, що самими звірами не обійдеться. Юра обов’язково пропливе по африканській річці Ніл, погляне на єгипетські піраміди, підніметься на африканські вулкани…
— Теж щасливий, — заздрісно зітхаю я.
— Авжеж, щасливий, — сумно погоджується зі мною Ірина. — А от на кого я маю залишити Ганнусю? Навіть не знаю, що з нею робити…
— Стривай, Ірино, — перебиваю її, - ти ж сама казала, що вона разом з класом відпочиває на березі моря!
— Відпочивала, — уточнює Ірина. — А оце вчора повернулася.
— Он воно як, — кажу я. — Тоді навіть не знаю, що тобі порадити.
А Ірина ледь не плаче.
— Таке чудове відрядження — і горить! Уявляєш, що в мене зараз на серці?
Атож, уявляю. Це й справді погано, коли горить таке відрядження. І взагалі погано, коли щось горить.
І тут мені в голову спадає одна думка.
— Слухай-но, Ірино, — кажу, — а чому б тобі не залишити Ганнусю у когось із знайомих?
— Так я вже всіх обдзвонила! — у відчаї вигукує Ганнусина мама. — Але, як на те, всі вони у відпустці… Тільки ти зараз у місті…
- І ти хочеш, щоб я взяв Ганнусю до себе? — здогадався я.
Ганнусина мама важко зітхнула.
— Розумію, що ти дуже зайнятий, — сказала вона. — Але в мене іншого виходу немає.
Звісно, можна було б узяти Ганнусю до себе. Але ж і я збираюся не сьогодні-завтра їхати в своє село Воронівку, до матері. Треба їй допомогти по господарству, дров нарубати на зиму. Та й взагалі хоч трохи подихати чистим сільським повітрям. А Ганнуся…
О! А що, коли її взяти з собою?
— Здається, я зможу тобі допомогти, — кажу Ірині.
— От спасибі! — вихопилося у неї.
— Зачекай з подяками, — зупиняю її. — Річ у тім, що я теж їду з міста. У Воронівку, до мами. Міг би й Ганнусю прихопити з собою.
— Але ж… — завагалася Ірина, — у твоєї мами, певно, і так клопотів вистачає…
— Не турбуйся, — відказую я. — Вона в мене добра і радіє всім моїм гостям. А до того ж фрукти у нас зараз достигають, овочі…
— Фрукти? Овочі?
Замислилася Ганнусина мама.
— Ну що ж, — нарешті промовила вона, — я згодна. Навіть не знаю, як тобі дякувати.
— Немає за що, — чемно відказую їй і вже збираюся попрощатися, але…
Ганнуся
— Будь ласка, зачекай ще хвилинку, — просить Ганнусина мама. — З тобою хоче Ганнуся побалакати..
— Що ж, коли хоче, можна й побалакати, — згоджуюсь я. І, знаючи Ганнусину звичку, мерщій віддаляю слухавку від вуха.
Зробив я це дуже вчасно, бо у трубці зненацька пролунав оглушливий гуркіт. Такий буває тоді, коли кілька бульдозерів дружно ламають старий будинок…
А крізь гуркіт пробивається до мене скоромовка:
— Це-ти-костю-добридень-тобі!
— «Дядю Костю», — чую докірливий голос Ганнусиної мами. — Скільки тобі нагадувати про це?
— Ні, «Костю», — вперто наполягає на своєму Ганнуся. — Він же сам колись казав, що ми з ним друзі. А хіба друзі кажуть один одному «дядю» чи «тьотю»? Не кажуть. Правильно, Костю?
— Нехай буде так, — згодився я. — Мені байдуже.
— От бачиш, мамо! А-ти-знаєш-костю-що-ми-тільки-тільки-приїхали-з-моря! — Тут Ганнуся увібрала в себе якомога більше повітря і закінчила: — Ох-і-чудово-там-було!
Взагалі Ганнуся розмовляє нормально. Вона навіть мовчить інколи. Проте якщо вже чимось схвильована, то куди тому кулеметові!
— А що там у тебе так загуркотіло? — поцікавився я, коли вона на мить замовкла.
— То сумка моя загуркотіла, — охоче пояснила Ганнуся. — Зі стільця на підлогу.
— Отак сама взяла і загуркотіла?
— Та ні. Я хотіла вийняти з неї подарунок для тебе. А що ти зараз робиш?
— Розмовляю з тобою.
— А до цього що робив?
— Працював.
— А чому ти не привітався і не поздоровив мене з приїздом?
— Ось тобі й маєш!
Я навіть трохи образився.
— А ти як гадаєш: можу я вставити в твоє торохтіння хоча б одне слово?
— Невже я так швидко балакаю? — щиро здивувалася Ганнуся. І тут же поцікавилася: — А яке слово ти хотів вставити?
— Наприклад, «добридень тобі». А ще — «вітаю тебе з поверненням додому».
— Ага, — каже Ганнуся, — дякую. А що ти збираєшся сьогодні робити?
— Не знаю, — кажу. — Ще не вирішив.
— Ну то вирішуй швидше і їдь до нас, — по-дружньому порадила Ганнуся. — Знаєш, як ми гарно там відпочили? Засмагли так, що ти мене і не впізнаєш. А наша вчителька Надія Семенівна каже, що у нас навіть язики присмалилися.
— Стривай, Ганнусю… А що — ваші язики хіба не в роті були?
— Та ні, спочатку в роті. А потім ми вирішили, що нехай вони хоч раз у житті трохи сонця побачать. Тож взяли та й всі разом, дружно і повисовували їх.
— Уявляю, яке то було видовище, — кажу Ганнусі. — Аякже, тридцять язиків одразу!
— Тридцять два, — уточнила Ганнуся. — Костю, а чому твоя Воронівка називається Воронівкою? Там що — ворон багато?
— Та не більше, ніж будь-де, — відказую.
— Дивно. Може, колись давно їх там було багато?
— Мабуть, що так.
— А як ми туди дістанемося?
— Можна поїздом, — пояснив я. — Можна автобусом. Але вони приходять пізно вночі і доведеться чекати на вокзалі до ранку.
— Не люблю чекати, — призналася Ганнуся. — А ти сам як туди добираєшся?
- Інколи літаком до Києва, потім річковим теплоходом до Черкас. А там до Воронівки рукою подати.
— Ура! — закричала Ганнуся. — Летімо літаком! Пливімо теплоходом!
Так ми й вирішили справу.
Могутнє дерево баобаб
Одразу по обіді я подався до аеропорту і став у чергу за квитками.
— Ваші документи, — зажадала старенька касирка, коли я підійшов до віконця.
Подаю їй свого паспорта і Ганнусине свідоцтво про народження:
— Будь ласка, один дорослий квиток і один дитячий.
Касирка видала два квитки, на яких були написані наші прізвища. З тими квитками я і поспішив до своїх знайомих.
Ганнусина мама радо привіталася зі мною. Потім нашвидкуруч приготувала попоїсти і побігла у двір, аби оглянути перед поїздкою свого автомобіля. Вони з Юрієм купили його нещодавно і страшенно тим пишалися.
А я залишився наодинці з Ганнусею.
У себе вдома я звик до тиші і самотності. Тож чим довше сидів я за столом і поїдав усе, що підкладала Ганнуся, тим незатишніше себе почував. Не тому, що не міг подужати все, що було в тарілці. А тому, що надто вже завзято торохтіла Ганнуся. Вона ні на мить не зупинялася.