— Вісімдесят? — перепитав Горобчик і надовго замислився. Він навіть власні ноги залишив у спокої, так збентежила його моя вага.
— А ще дрова треба колоти, — не відступала Ганнуся. — І не якісь там гіллячки, а товсті-претовсті колоди і корчі… Хто з вас це може зробити, га?
Коля наче води у рота набрав. Думає про щось.
— До того ж Костя із своїми однокласниками садив перші дерева у шкільному садку, — переконувала Ганнуся. — От прийде він до нас і скаже: ану, гетьте з мого саду, бо не ви його садили! Що тоді ви робитимете, га?
«Молодець, Ганнусю!» — ще раз похвалив я її і дав собі слово честі, що при першій же нагоді накуплю для неї найсмачнішого морозива, і стільки, скільки вона забажає. А не впорається вона з ним — я залюбки їй допоможу.
Горобчик тим часом заходився чухати в задумі власну потилицю. Я ледве втримався, аби не простягнути з-за фіранки руку і не допомогти йому в цій нелегкій справі.
— Що ж, доведеться ще раз поговорити з хлопцями, — згодився він нарешті.
Тепер уже Ганнуся замислилася.
— А що, коли ваші хлопці не згодяться? — запитала вона. — Тоді і я не піду!
— Згодяться, — заспокоїв її Горобчик. — Пам’ятаєш, скільки минулого разу було за дядька Костя?
— Дванадцять, — сказала Ганнуся. — І чотирнадцять проти.
— От бачиш. А ми тоді ще не балакали ні про казан, ні про дрова…
Я навшпиньках відійшов від вікна і почав одягатися.
Цікаво, куди це вони збираються мене запрошувати? І навіщо їм здалися оті казани та дрова? І чому саме я повинен ними займатися?
Я так замислився над цими питаннями, що й не завважив, як одягнув сорочку задом наперед.
Таємниця прояснюється
На просторому шкільному подвір’ї цього разу панувало справжнісіньке стовпотворіння.
Хоча це лише так мовиться — стовпотворіння. Насправді ніяких стовпів тут ніхто не творив і навіть не витесував. Не було також ні сокир для витісування, ні колод для стовпів. Лише біля спортивного майданчика височіла радіощогла з жовтоблакитним прапорцем на шпилі.
А ще на подвір’ї було безліч дітей. Може, з двадцять, а може, й п’ятдесят набереться. Хіба ж їх порахуєш, коли вони гасають в різні боки, мов ті метеори?
До того ж стояв такий гамір, що хоч вуха затуляй.
Оце все, взяте разом, і називається стовпотворінням.
А тут ще з шкільного репродуктора на повну потужність гримнула журлива пісня:
Ганнуся, котра тільки-но привела мене сюди, на хвилинку зупинилася біля воріт. Вислухала пісню до кінця і зворушено похитала голівкою:
— Яка ж гарна пісня! Навіть плакати захотілося…
Я поліз було до кишені, аби подати їй хустинку, проте Ганнусі вже перекортіло плакати. Вона випустила мою руку і з криком, який на мить заглушив гучний репродукторний грім, з розгону кинулася в те стовпотворіння.
А я стояв біля воріт і розгублено озирався на всі боки.
Добре, що на подвір’ї, крім мене, виявилася ще одна доросла людина.
— Ти можеш пояснити, що все це означає? — запитав я у Віри Миколаївни, яка командувала тим стовпотворінням.
Я вже казав, що ми з Вірою Миколаївною свого часу навчалися у цій школі, і навіть в одному класі. Пам’ятаю, я ще в неї з ґумки стріляв. Прив’яжеш, було, ґумку до двох пальців, зів’єш клаптик паперу і — плюсь їй в потилицю!.. За те, що не давала списувати задачі.
Здається, саме від мене і пішла ця звичка — стріляти ґумкою — по нинішніх школах. Дурна, скажу вам, звичка. Негарна. Особливо, коли тебе самого у вухо поцілять.
— Не маю права пояснювати, — сказала Віра Миколаївна. — Ти краще у Ганнусі про це запитай.
— Та вже запитував, — признався я.
— Ну й що?
— Нічого. Теж не каже.
— Молодець Ганнуся, стійка вона людина, — похвалила її Віра Миколаївна. — Що ж, мушу натякнути, коли сам не можеш здогадатися. Повинна сказати, що все почалося з листа Ганнусиної мами… Чому це ти посміхаєшся?
— Тому, що далі можеш не говорити. Я вже здогадався, в чому справа.
Віра Миколаївна недовірливо подивилася на мене.
— А ти не помиляєшся? — запитала вона. — Може, поділишся зі мною своїми здогадами?
— Будь ласка…
Я нишком озирнувся, аби пересвідчитися, чи нас ніхто не підслуховує, і сказав:
— Ви збираєтеся…
А що саме вони збираються робити — я прошепотів їй на вухо.
Віра Миколаївна на знак згоди хитнула головою, а потім додала:
— Хоча спочатку Миколка пропонував надіслати євшан-зілля. Але клас вирішив, що не завадило б додати і щось смачненьке…
— Але не можу зрозуміти, — перебив я Віру Миколаївну, — де ви дістанете стільки фруктів? А посуд хто вам дасть, а цукор? А хто варитиме?
Віра Миколаївна подивилася на мене, мов на якесь дошкільнятко.
— Доброму ділу і випадок сприяє, - пояснила вона. — Ми випадком дізналися про лист Ганнусиної мами, випадком почали збирати скляні банки, а вчора я випадком зустріла голову кооперативу і він згодився подарувати нам кілька мішків цукру…
— Все це чудово, — згодився я. — Але де ви дістанете стільки фруктів? Теж на випадок надієтеся?
Віра Миколаївна знову піднесла пальця до вуст, аби я не кричав на все подвір’я. Потім відповіла:
— Атож. Надіємося.
— Нічого не розумію…
— Справа в тому, що за кілька хвилин сюди повинен випадково зайти директор школи і зовсім випадково оголосити: «Ось вам, діти, шкільний фруктовий садок. Ви в ньому повні господарі. Робіть з цими яблуками та вишнями все, що хочете…». Як бачиш, скрізь — лише випадковості. А так — ніхто з дорослих ні про що навіть не здогадується!
— А якщо директор випадково не прийде або скаже щось не те?
— Цього не може бути, — запевнила Віра Миколаївна. — Ми вже з ним випадково домовилися.
Я навіть засміявся. Від радощів за нас, дорослих. От, виявляється, які ж ми все-таки завбачливі люди! Жаль лише, що випадково. А вголос сказав:
— Знаєш, Віро Миколаївно, я тобі зараз дуже заздрю.
— Це ж чому? — здивувалася вона. — Бо маєш он скільки хлопців та дівчаток. З ними, я думаю, тобі ніколи не доводиться нудьгувати.
Віра Миколаївна засміялася.
— Що правда то правда.
Ганнусині вірші
У цю мить хтось легенько шарпнув мене за рукав. Озираюся — Ганнуся.
— Щось трапилося?
Ганнуся вибачилася перед Вірою Миколаївною за перервану розмову (от якою ввічливою стала!) і простягнула мені невеличкий аркуш паперу.
— Прочитай, будь ласка, — попрохала вона.
— Що це?
— Вірші. Мені доручили їх скласти.
Беру того аркушика і читаю:
— Ну, як тобі цей вірш подобається? — запитала Ганнуся, коли я закінчив читати. — Гарний вірш, правда?
Мені вірш, одверто кажучи, не сподобався. Але як їй про це сказати делікатніше, щоб не дуже образилася? Чого доброго, знову почне збиратися додому.
— Розумієш, Ганнусю… — обережно починаю я, — взагалі-то перші два рядки — ще так собі.
Ганнусине обличчя видовжилося.
— Чому — так собі? — запитала вона.
— Тому що ті далекі друзі, гадаю, не такі поросята, як ми з тобою.
— А при чому тут поросята?
— Як «при чому»? Ось читай: «Ласуйте ложкою й рукою…». Ну, ласувати ложкою — це ще зрозуміло. А от рукою… Хто ж це тебе вчив їсти варення рукою? Чи, може, ти у ведмедя навчилася?
Ганнуся густо зашарілася. А тоді підозріло подивилася мені у вічі і запитала: