— А звідкіля ти, Костю, знаєш про варення? Хто тобі про нього сказав?
— Розумієш… — нерішуче почав я.
І хто мене смикав за язика? Тепер доведеться викручуватися, бо коли Ганнуся з новими друзями здогадаються, що ми, дорослі, теж дещо знаємо, — їм, мабуть, вже не так цікаво буде готувати свій подарунок…
То ж довелося робити, як у нас, дорослих, кажуть, невинні очі:
— Про яке варення ти говориш? То я просто так сказав… випадково. Для прикладу… Отож, Ганнусю, з першими двома рядками ще сяк-так можна погодитися. Але решта — зовсім невдалі. Чому, скажи мені, ваш подарунок повинен кивати головою, та ще й сумно?
Покопирсала Ганнуся землю сандаликом, зітхнула важко та й відказує:
— Тому що… шкода нам його.
— Що? Подарунка вам шкода?
Ганнуся лише зітхнула. І всі, що прислухалися до нашої розмови, теж почали зітхати.
— Чому це шкода? — наполягав я.
— Бо вони його їстимуть… — відповіла замість Ганнусі найменшенька з дівчаток, здається, Юля Гаврилюк, — …без нас.
— Як же ж вам не соромно! — обурився я. — Ех ви, а ще в друзі набиваєтеся!
Дехто почервонів, дехто схилив голову. Ганнуся теж почервоніла, проте голову не схилила. Вона подивилася мені у вічі і чесно призналася:
— Ти правильно кажеш, Костю. Але сам знаєш, що я навчилася складати лише перші рядки. От коли б ти трохи допоміг…
— Звичайно, я не проти, — згодився я. — Але тоді це будуть уже не твої вірші. До того ж, дехто може сказати, що я, дорослий, знову втручаюся у ваші справи.
Ганнуся розгублено озирнулася на своїх нових товаришів, тоді знову перевела погляд на мене.
— То що ж робити?
— А ти уяви собі, що перші рядки вже склав хтось інший, а тобі треба закінчити вірша. І в тебе обов’язково вийде, ось побачиш!
— Гаразд, — нерішуче сказала Ганнуся. — Я ще подумаю.
Вона підійшла до мене після зборів, на яких директор подарував третьому «А» шкільний сад. І підійшла не сама. За її спиною войовниче тупцював Коля Горобчик із своїми приятелями та приятельками.
Тепер на аркушику було написано ось що:
— А тепер як? — ревниво запитала Ганнуся.
— О, тепер інша річ, — визнав я. — І все ж можна придумати ще краще…
— І нічого не краще! — мов по команді, загаласували Горобчикові приятелі та приятельки. Сам Миколка, ясна річ, вигукував чи не найгучніше. — Навіть дуже добре, просто відмінно!
А рудий хлопчина — отой, що не пустив мене на перші збори — великими літерами переписав цього вірша на зворотному боці якогось плакату. І весь третій «А» заходився вчити його напам’ять.
Я махнув рукою і зітхнув. Тоді випадково витарабанив на плиту важенного казана.
Після того ще раз зітхнув і послав Горобчика по сокиру. Треба було випадково наколоти дров.
Порятунок
— Завваж, що кожен з них лазить по деревах, як та мавпа, — попередила мене Віра Миколаївна. — Та варто їм зустрітися удвох на одному дереві — чекай неприємностей… То ж дуже прошу тебе: будь насторожі!
Вона сказала це після того, як я встановив казана, нарубав дров і за те був обраний старшим відповідальним по збиранню ягід.
— Бо тільки ви можете перенести аж два кошики зразу, — сказав хитрий Коля Горобчик. Йому напевно було відомо, що старший відповідальний відповідає не так за збирання ягід, як за їх перенесення з саду до плити.
Ці його слова і вирішили мою долю. Здається, задоволеним залишився навіть рудий хлопчина, якого, виявляється, звали Вітьком Бубною. В усякому разі він поплескав Миколку по спині, щось прошепотів йому на вухо, і вони заіржали, мов два жеребчики.
Віра Миколаївна мала рацію — хлопчаки чудово лазили по деревах. Не встиг я озирнутися, як вони вже вибралися на найвище верхів’я і, немов ті шпаки, заходилися скльовувати вишні. Одну в посуд, іншу — до рота.
Кісточки, як здавен повелося у нашій Воронівці, летіли в сусіду.
Та незабаром стрілянина їм обридла і дехто затіяв на дереві гру в квача. А Коля Горобчик і рудий Вітько Бубна стали на товсту гілку, що росла метрів за три від землі, і заходилися штовхати один одного руками. Ніби це й не гілка зовсім, а спортивна колода на шкільному стадіоні…
У мене навіть під серцем замлоїло, коли я побачив таке змагання.
— Що це ви затіяли, довгоносики? — заволав я і кинувся до них. — Негайно припиніть! Ви що — покалічитися хочете?
Хлопці зверхньо поглянули на мене.
— Ми завжди так граємо, — відповів рудий. — А коли що — за гілки хапаємося. Бачите, скільки тут гілок?
— Хлопці, з таким не жартують, — попередив я їх. — Ще раз побачу щось подібне — миттю відішлю до дівчат кісточки з вишень вибирати. Зрозуміло? Бо хто тут старший — я чи ви?
Хлопці незадоволено перезирнулися.
— Казав же я тобі… — пробурмотів рудий, і вони розлізлися по різних гілках.
Незабаром кошики наповнилися великими червоними ягодами. Відніс я їх до плити, зібрався було погомоніти трохи з Ганнусею і Вірою Миколаївною, аж раптом чую — на вишнях здійнявся страшенний галас. Підхопив я порожні кошики і мерщій назад.
— Що тут трапилось?
Проте і без слів все було зрозуміло. Вітько Бубна, що й без того добряче мені набрид, якимось дивом зачепився джинсами за сучок. Висить, підчеплений за пояс, як метелик на шпильці. Руками та ногами вимахує, намагається хоча б за щось вчепитися, але нічого з того не виходить, бо ж спиною до гілки висить… А сучок, на який він так загадково нахромився, тонкий не лише для мене, а й для будь-якого хлопчини, котрий поліз би на допомогу. І з землі не дістати, бо, кажу, метрів зо три буде, не менше.
У мене навіть в очах потемніло з переляку. Не за себе, звісно, а за Вітька. Проте, аби не викликати ще більшого переполоху, навмисне бадьорим голосом кажу:
— Що, дострибався? От і помахай тепер руками, може, літати навчишся.
А в самого аж серце заходиться: а раптом не витримає сучок чи джинси тріснуть?
— Що будемо робити? — запитую у хлопців.
— Треба комусь збігати по драбину, — відповідає один з них. — Я біля школи її бачив.
— Це ти зранку бачив, — каже всезнайко Коля. — А зараз вона в прикалабку зачинена.
— То що, отак йому й висіти? — запитую знову.
А рудий Вітько вже й звиватися перестав. Зрозумів, певно, що нічого доброго з цього не вийде.
— Нехай Бубна розстебне пасок, — наразі порадив хтось із хлопців. — І коли він випаде із штанів, ми упіймаємо його внизу.
Вітько Бубна вже зібрався було прислухатися до тієї поради. Проте засоромився дівчат, що почали збігатися на хлоп’ячий галас. Та й я не дозволив.
— Не треба йому цього робити, — сказав я. — Бо що буде, коли ми його не спіймаємо?
Завмер Вітько Бубна. Тільки очі його злякано бігають туди-сюди. Хлопчики теж знітилися. Не знають, як допомогти товаришеві.
А у Вітька вигляд такий, начебто назавжди з нами прощається. Та крім сучка, що заліз йому під пасок, ніякої гілки довкола. Хіба одна он згори нависає. А що, коли…
І поліз я на вишню. Дістався до тієї горішньої гілки і обережно поповз по ній. Почала вона вгинатися піді мною все нижче і нижче. От-от доторкнеться до рудої Вітькової голови.
— Як тільки зможеш дотягнутися до неї, одразу ж чіпляйся! — наказую Вітькові.
Все ж не так то й легко згинати вишневу гілляку. Вона вже й потріскувати піді мною почала. Мимоволі поглянув униз — і навіть очі заплющив, такою далекою видалася мені земля… Але краще вже я сам зламаю ногу чи руку, аніж постраждає оцей рудий акробат Бубна.
Ще трохи… ще.
Гілка гучно тріснула піді мною.
Хтось із дівчаток зойкнув. Здається, Ганнуся.
Ще трохи…
Нарешті Вітько вчепився в гілку обома руками.
— Зачекай трохи, — кажу йому. — Зачекай, поки я відлізу до стовбура. А то не витримає вона двох.