Почала з розповіді про те, як її клас добирався до шкільного табору відпочинку і як повертався звідтіля.
Потім перерахувала, хто з її однокласників навчився плавати добре, а хто — так собі.
Після того заходилася згадувати, що було у них на сніданок, обід і вечерю, але забула про підвечірок і тому почала все спочатку.
Нарешті Ганнуся подарувала мені маленького, дуже гарного значка, заради якого так загуркотіла вчора на підлогу ‘її сумка, і запропонувала:
— Костю, знаєш що зробімо? Візьмімо з собою і мою подругу Мар’янку! Вона така дівчина! Найкраще за всіх грає в «класи» і по деревах теж непогано лазить. Візьмімо її, добре?
Я уявив собі на мить, яке то буде життя, коли вони зацокотять до мене удвох.
— Ні! — вихопилося в мене. — Коли на те пішло, то краще вже я сам і в класи гратимуся і по деревах лазитиму!
Ганнуся подивилася на мене з неприхованим сумнівом.
— Скільки кілограмів ти важиш? — запитала вона.
— Мабуть, з вісімдесят.
— От бачиш. Тебе ж ніяке дерево не витримає! Навіть дерево баобаб — і те зламається.
Вона чомусь переконана в тому, що баобаб — наймогутніше дерево у світі.
Добре, що хоч Ганнусина мама повернулася незабаром. А то хто його знає — може, Ганнуся і вмовила б мене взяти ще й Мар’янку.
Ми старанно вклали речі у Ганнусину валізу.
Потім все викинули, аби переконатися, чи не забули чогось. Потому знову напакували валізу тими речами і заздалегідь віднесли її до машини, бо наш літак мав відлітати завтра на світанні.
А потім мені всю ніч снився дивовижний сон. Ніби я, мов білка, стрибаю по гілках наймогутнішого у світі дерева — баобаба, а за мною женуться Ганнуся з подругою Мар’янкою і шумливо перераховують, що у них було на сніданок, обід, підвечірок та вечерю.
Потоп
Реактивний літак востаннє ревнув своїм реактивним голосом, розвернувся і завмер поруч з іншими своїми металевими братами.
Все. Бориспіль. Можна виходити.
Першими ступили на трап льотчики. За ними нерівним ланцюжком потяглися пасажири. Останніми зійшли на землю ми з Ганнусею — вона довго розшукувала свій пакет з цукерками та печивом, який, певно, забула ще вдома, у маминій машині.
Щойно ми вийшли з приміщення аеровокзалу, як під’їхав новенький жовто-блакитний автобус. Він довіз нас до Києва, а тоді, через усе місто, — до річкового вокзалу.
І відразу почалася злива.
Такої жахливої зливи ні я, ні Ганнуся в житті своєму ще не бачили.
Це була навіть не злива, а справжнісінький потоп. Над величезним містом, над широченним Дніпром злякано метушилися десятки сліпучих блискавок. Вони начебто шукали і не могли знайти бодай якогось прихистку від гнівного рокоту громових розгонів.
А на землю безперестанно лилися дощові струмені.
— Оце шкварить так шкварить, — сказав я, коли ми добігли до козирка над вокзальними дверима. — Прорвалося, як з дірявого відра!
— А мені здається, що не як з відра, — заперечила Ганнуся, — а як з тисячі кранів, що їх забули закрити.
Вона струсила свого плащика, вклала його до сумки і схвально додала:
- І добре зробили, що забули.
Справді, добре. Після спекотного й сухого ранку, після задушливого салону літака на нас нарешті повіяло прохолодним, свіжим повітрям.
Ми з Ганнусею увійшли до зали, розташувалися в м’яких кріслах перед широким вікном і стали спостерігати за метушнею пішоходів, яких зненацька застала злива.
Пішоходи рятувалися, як могли. Дехто навіть скинув черевики і гнав босоніж по пінявих калюжах. Найнездогадливіші тісно тулилися до стін і промокали удвічі сильніше: від дощу і від води, яка лилася на них з ринв. А кілька хлопців та дівчат, що промокли до нитки, вже не ховалися від дощу, а навпаки — вибирали найбільші калюжі і, сміючись, підставляли обличчя під тугі, теплі струмені. І, щиро кажучи, я був би не проти опинитися на їхньому місці.
А Ганнуся — та просто не могла відвести від них захоплених оченят.
— А що, коли й ми так побігаємо? — запропонувала вона. — Давай, Костю?
— Ні, Ганнусю, не можна.
— Чому не можна, чому?
— Тому, що вони зараз прибіжать додому і перевдягнуться в сухе. А нам з тобою ще їхати та їхати.
Ганнуся лише зітхнула і ми знову задивилися на потоп.
Найбільше діставалося автомобілям, які стояли на привокзальній площі. Вони не могли нікуди сховатися і бурхливі потоки заливали їх майже до половини коліс.
— Бідні, - пожаліла їх Ганнуся.
— Чому це бідні? — заперечив я. — Змиє з них дощ пилюку, і заблищать вони під сонцем, немов новенькі.
Ганнуся знову зітхнула.
Раптом всі пішоходи, що рятувалися від зливи, почали сміятися і показувати пальцями на лисого товстуна в білій сорочці. Він саме вибіг з під’їзду по той бік площі і, прикриваючи портфелем блискучу, мов полив’яний горщик, голову, прожогом кинувся до однієї з машин. Йому вдалося завести двигун і навіть розвернутися проти течії. Але це все, що він зміг зробити. Червона машина пирхала, кашляла, завивала, гарчала — проте піднятися угору по вулиці їй так і не вдалося… Отакий то був потоп!
Кілька безстрашних чоловіків вибігли під зливу і взялися підштовхувати знесилену машину. Я теж було зібрався їм допомогти. Але в цю хвилину диктор оголосив посадку на наш теплохід.
Плавання виявилося не дуже цікавим. Теплохід шалено гойдало на високих хвилях, а трясло ним так, що інколи здавалося, ніби під його днищем була не вода, а погано вимощена бруківка. Потоки дощу стрімко пробігали по товстих шибках ілюмінаторів, за якими ледве вгадувалися контури зустрічних барж і теплоходів. А зелені береги взагалі сховалися за щільною завісою туману…
Як складають верші
Ганнуся дивилася в ілюмінатор і час від часу скрушно похитувала головою.
— Як шкода! — нарешті сказала вона. — Я ще ніколи не плавала на річковому теплоході і Дніпра не бачила. А тут на тобі — дощ, і ще й такий! То що будемо робити, Костю? Може, у вірші пограємо?
— Яка ще там гра? — незадоволено пробурмотів я, бо, між іншим, зібрався трохи подрімати. — При такій погоді спати треба, а не гратися!
— А от і неправда, — заперечила Ганнуся. — Коли у нас в шкільному таборі стояла ось така погода, ми не спали, а гралися у вірші. Так цікаво було! То зіграємо, Костю?
— Може, трохи пізніше? — спробував я ухилитися від гри і з сумом згадав свою затишну кімнату, де мені ніхто не заважав.
— Але ж ти обіцяв, — з докором сказала Ганнуся. — Ти ж мені слово честі давав…
— Щось не пам’ятаю цього, — відповів я і позіхнув. — Здається, ніякого слова честі я тобі не давав.
— Ну, хай не давав… Але все одно обіцяв у «класи» зі мною гратися і по деревах лазити. А тепер тобі важко навіть вірші поскладати. Бач, який ти!
Мені нічого не лишалося, як тільки здатися.
— Ну, гаразд, — сказав я. — Тільки заодно поясни, що це за гра така.
— Дуже проста гра, — пожвавішала Ганнуся. — Найпростіша у світі! Я придумую перший рядок, а ти — другий. Я третій, ти — четвертий. І так, поки хтось не переможе. Зрозуміло?
— Ніби зрозуміло… Що ж, починай.
Ганнуся трохи подумала, змахнула з шортів невидиму пилинку, тоді уважно поглянула в ілюмінатор. І здається, щось там таки нагледіла, бо несподівано сказала:
— Незабаром поворот…
Я ледве не підстрибнув на сидінні. Що вона каже, який там поворот? Я ж не вперше плаваю по Дніпру і знаю, що в цьому місці ніякого повороту немає. Стривай, а раптом ми сіли не на той теплохід?
Я притиснувся обличчям до ілюмінатора. Уважно дивився, довго, проте ніякого повороту не побачив.
І лише тоді, коли поглянув на хитро усміхнене Ганнусине личко, зрозумів, що вона ні про який закрут не попереджувала, а всього-навсього склала перший рядок.