Я з полегкістю відкинувся на спинку м’якого крісла і, довго не роздумуючи, продекламував:
— На садок і на город…
Отепер, голубонько, твоя черга подумати над тим, звідкіля взявся цей садок, та ще й город при ньому. Бо за склом ілюмінатора навіть берега не видно…
Але Ганнусю ілюмінатор вже не цікавив. Вона підняла очі до стелі і примружилася, ніби розглядала там щось неймовірно цікаве. За хвилину сказала:
— А в долині, за городом…
Я теж задер голову до стелі. Стеля як стеля, блідо-блакитного кольору. На лампочці, що наді мною, сидять дві мухи і старанно вмиваються… Звичайнісінька стеля, і нічого на ній не написано. Отож доведеться і далі вигадувати самому.
І я заходився вигадувати.
У відповідь на Ганнусине «за городом» мені одразу спало на думку: «Ходять люди з бутербродом». І гарно б воно вийшло, якби не та обставина, що таких великих бутербродів у світі не існує. В усякому разі, мені ще не доводилося зустрічати диваків, які б гуртом несли один-єдиний бутерброд. А сказати: «з бутербродами» — аж ніяк не можна, не в риму буде.
Цікаво, а що ж все-таки є за тим городом — ліс, поле чи дорога?
А може, і не дорога зовсім, а річка якась. Звісно, не така велика й широка, як оцей Дніпро, однак і не маленька. Якраз така, аби вміститися у рядок. І брід, певно, є через неї…
Так ось же воно:
— Протікає річка з бродом!..
— Гарний рядок, — схвалила Ганнуся. — Я вже думала, що ти скажеш: «Ходять люди з бутербродом».
Я витріщився на Ганнусю — звідкіля їй про це відомо? Та у відповідь почув:
— А до річки рано-вранці… Твоя черга, Костю!
А що тягнеться до тієї річки? Городи тягнуться, луки… А на луках, звісно, корови пасуться, ластівки та метелики літають. А вночі, чого доброго, ще й вовк якийсь із темного лісу вигулькне…
Так і кажу:
— Ходять з лісу сіроманці…
З повагою поглянула на мене Ганнуся. Про вовків вона, мабуть, і не подумала. Проте, схоже, здаватися і не збиралася. Лише кирпу трохи наморщила, примружила блакитні оченята… І все ж таки придумала!
— Вони бігають і виють… Що ти на це скажеш, Костю?
Звісно, виють. Добре вовкам, вони хоч знають, що їм робити. А от що робити мені?
В задумі виходжу на палубу, ховаюся під тентом. Дощ періщить, як і раніше, проте на крайнебі вже з’явилася блакитна смуга. Мимохіть підставляю під струмені одну руку, потім другу. І чомусь привиділося мені, як найбільший з вовчої зграї, втомившись від безглуздого виття та біганини, усівся на зеленому моріжку біля берега і заходився полоскати в прозорій воді свої натруджені лапи…
Швидко повертаюся до каюти і кажу:
— В нашій річці ноги миють!
Ганнуся аж підстрибнула:
— Ой, як гарно ти придумав! Не «лапи» свої вовчі миють, а «ноги»! Зовсім як люди.
Я аж почервонів. По самісінькі вуха. Від задоволення. Хоча, по совісті, то так і не зрозумів, чим «ноги» кращі від «лап». І навпаки.
А Ганнуся тим часом почала уважно розглядати двох дебелих тіточок, які заходилися розв’язувати вузлики з їжею. Потім знову підсунулася до ілюмінатора, подивилася в нього і зітхнула. А через хвилину придумала таке:
— Світить сонце, дощ ущух…
Хоча в цьому рядкові і не йшлося про вовків, я промовчав, бо зрозумів, що в нього вкладено, як кажуть дорослі, крик душі.
Дуже вже, певно, хотілося Ганнусі, щоб з’явилося сонце.
Я не міг зосередитися на відповіді, бо прилип поглядом до тих двох тіточок. Вірніше, до того, що було у їхніх вузликах. А були там підрум’янені пиріжки з м’ясом та капустою, солоні огірочки, великі і червоні, аж малинові, помідори… Я ж від самісінького ранку й ріски в роті не мав. Коли, звісно, не рахувати того, що в Києві ми з Ганнусею купили дві порції морозива.
Дивився я, дивився на ті вузлики, та й не зчувся, як із мого язика теж злетів крик душі:
— Ой, як хочеться борщу!..
Ганнуся промовчала. Мабуть, і вона зрозуміла мій стан.
Згодом, коли наш теплохід підходив до причалу, Ганнуся сказала:
— А ти, Костю, непогано граєш у вірші. Не гірше, ніж дехто у нашому дру… ні, вже третьому класі.
Якби хто знав, як мені приємно було слухати такі слова! Ні, що не кажіть, а діти часом — теж чудовий народ.
Зустріч біля школи
У Черкасах, де ми зійшли з теплохода, дощу вже не було. Не було його і в нашому селі, куди ми за якусь годину дісталися автобусом.
Від автобусної зупинки ми спочатку рушили до кам’яниці, де містився пункт приймання металобрухту. Звідтіля повернули на широку вулицю, де з одного боку стояла школа, а з другого — ремонтно-технічна станція. Трохи далі, за садами та живоплотами, ховалися чисті білені будиночки під черепицею.
Десь там стояла і мамина хата.
Ганнуся бадьоро крокувала поруч зі мною і, щоб було веселіше, вимовляла рядки складеного нами вірша:
— Світить сонце, дощ ущух — раз, два! Ой, як хочеться борщу — три, чотири! Світить сонце, дощ ущух — раз два!..
Я намагався крокувати в такт Ганнусиним словам. Здається, виходило це в мене непогано. Особливо, коли вона згадувала про борщ.
І все ж біля школи ми трохи затрималися. Тут завжди людно. Хто на стадіоні ганяє м’яча, хто «крутить сонце» на турніку, хто працює на пришкільній ділянці. Якісь дві дівчинки за парканом заміряли висоту бурякової гички і щось записували до нотатника. Трохи далі інші дві дівчинки робили те саме, але біля куща картоплі.
— Вони що, проводять якийсь дослід? — здогадалася Ганнуся. — А який?
— У нас, Ганнусю, так заведено: всі учні, що є пластунами, повинні не лише допомагати батькам в садінні всілякої городини, а й знати про неї якомога більше. Оці дві дівчинки, що працюють на діляночці з буряками, — то не просто школярки, а дослідниці. Вони самі посадили буряки, доглядають їх, а заодно і досліджують, при яких умовах ці бурячки краще ростуть.
Те саме роблять і дівчатка, які пораються біля картопляної діляночки. І біля горохової. І морквяної. Потім восени вони обміняються досвідом.
А в затінку біля школи сиділо зо два десятки хлопчиків та дівчаток. Щоправда, якби не Ганнуся, то я не звернув би на них ніякої уваги. Та вона раптом сповільнила ходу і пошепки сказала:
— Костю, поглянь: здається, у них щось трапилося.
— Чому ти так гадаєш? — поцікавився я.
— Бо вони якісь невеселі. І мовчать.
І справді, щось таки трапилося у цих хлопчиків та дівчаток. Інакше чого б вони сиділи, мов у воду опущені?
Підходжу ближче до шкільного паркану, голосно вітаюся і запитую:
— А чого це ви всі такі набурмосені? Щось трапилося?
Вони врізнобій відповіли на моє привітання. А рудий хлопчина, найвищий серед них, сказав:
— Чого б це у нас щось мало трапитися?
«Ну й нечема!» — подумав я. Проте висловити цього вголос не встиг, бо до нас підбіг світлочубий худорлявий хлопець і запропонував:
— Давайте я вам допоможу.
— Дякую, — відмовився я. — Нам недалеко. То, кажеш, у вас нічого не скоїлося?
Хлопчина глянув на мене, тоді перевів погляд на Ганнусю і заходився длубатися носаком сандалії в спориші.
— Ні, - нарешті відказав він, — у нас все гаразд.
— Тоді чого ж ви такі сидите?
— Та-а… — якось невизначено відказав хлопчик і махнув рукою.
- І все ж таки у них щось трапилося, — переконано сказала Ганнуся, коли ми відійшли трохи далі.
Я теж був такої думки.
Вдома
А ось, нарешті, і мамина хата. Щоправда, з вулиці її майже не було видно — так розрісся садок, який ми з братом посадили ще тоді, коли ходили до школи. І що тільки не росло в нашому садку: груші і черешні, сливи і яблуні, абрикоси, аґрус, малина…