Григорій Сидорович озирнувся, і рот у нього став схожий на одне з тих коліщаток, що їх хлопці нанизали на палку.
— Це… таке… що це вони роблять?
— А ти у них краще запитай. Хоча й так видно — збираються здати твій бульдозер на металобрухт.
— Що-о? Хто їм дозволив?
Григорій Сидорович підстрибнув так, начебто під ним було не крісло, а могутня пружина чи навіть бойова катапульта.
— Ах ви ж, шкідники! — вигукнув він біля дверей. — Довгоносики! — долетіло з коридору. — Ах, бісові диверсанти, я ж вам зараз!.. — репетував Григорій Сидорович уже під вікнами.
Хлопці злякано озирнулися на той галас. Потім кинули все, що було в руках, і дременули так, що тільки курява знялася за ними.
А Григорій Сидорович бігав навколо обібраного бульдозера і в розпачі хапався за голову. Ми зрозуміли, що йому вже було не до нас, і тихенько вийшли з кабінету.
— Я думала, що довгоносики — це такі маленькі шкідливі жучки, — сказала Ганнуся, коли ми опинилися на вулиці. — А у вас, виявляється, і хлопців так називають. Що ж їм тепер буде?
Я стенув плечима.
— Важко сказати. Знаю тільки, що сьогодні мені б дуже не хотілося бути на їхньому місці.
Довгоносики (продовження)
Колодязь у нас був на дві садиби. Тож коли я під вечір знову пішов по воду, біля колодязя зустрів нашого сусіду Миколу Івановича, відомого у Воронівці комбайнера.
— Ти чув, що сьогодні устругнули ті капосні песиголовці? — запитав він і аж почервонів від обурення.
— Ти маєш на увазі старого бульдозера? — здогадався я.
— А що ж іще? Він нам зараз отако-о-о потрібен! — Микола Іванович провів долонею по підборіддю. — Почалася косовиця, машини розтрушують зерно на вибоїнах, а загорнути їх, крім бульдозера, нічим.
— Але ж я чув, що той бульдозер уже працює…
— Авжеж, — згодився сусіда. — Мусить працювати, бо без нього, кажу, ми мов без рук. Та хіба справа тільки в ньому? Найгірше те, що ніколи не знаєш, що ті гаспиди встругнуть через хвилину. І головне — мій Микола теж був серед них!
Востаннє я приїздив у Воронівку років зо три тому і пам’ятаю, як у сусідському дворі бігало таке собі смирне дошкільнятко.
— Він же був таким тихим та спокійним, — зауважую я.
— Був та загув, — заперечує сусіда. — Тепер це ніс до кожної дірки. Але ні, сьогодні я з ним нарешті серйозно побалакаю. Це ж сором який! Хоч у Сірка очей позичай.
— Так він же не винен, — несподівано втрутилася Ганнуся.
Микола Іванович сторопіло втупився в неї.
— Як це — не винен? А хто ж тоді винен, га? Хто майже весь бульдозер до металобрухту перетягнув?
— І зовсім не весь. А потім, їм же сказали, що той бульдозер годиться хіба що на металобрухт, — вперто відстоювала Ганнуся своє. — Ви цього не знаєте, бо не були там. А ми з Костею бачили все на власні очі.
Микола Іванович перевів погляд на мене.
— Вона правду каже? — запитав він.
— Чистісіньку правду, — підтвердив я. — І треба лаяти не так хлопців, як ремонтників ваших. Щоб знали, коли й що говорити. А то тільки й чути було: на металобрухт, на металобрухт!.. Та ще й при дітях. Ми з тобою у їхньому віці після таких слів теж ні хвилини не гаяли б!
Деякий час Миколчин батько розмірковував.
— Та воно таки так… Звісно, не пропадати ж добру… — І несподівано посміхнувся винуватою, трохи розгубленою посмішкою. — Ти бач, як воно повернулося… А я вже вирішив було його сьогодні вперше познайомити з лозиною.
Зненацька Ганнуся схопила мене за руку:
— Костю, поглянь! Що там таке?
Наш колодязь стояв на невеличкому горбку. Навколо нього сонно погойдувалася чималенька вже кукурудза. І от в одному місці вона ні з того, ні з сього почала підозріло ворушитися. Схоже було на те, що до нас підкрадався якийсь звір розміром не менше добрячого пса.
Микола Іванович теж помітив те ворушіння.
— Хто там? — запитав він.
В кукурудзі одразу завмерли.
— То часом не ти, Колю?
Мовчання..
— Чого ж ти мовчиш? — продовжував допитуватися Микола Іванович. — Чи, може, з сорому втратив мову?
— Нічого я не втратив, — обізвалося нарешті з кукурудзи. — А дівчинка про металобрухт правду каже.
Миколчин бітько зітхнув і зняв відро зі зрубу.
— Звісно, правду, — сказав він. — А то я з тобою розмовляв би зовсім інакше. То ти вилізеш звідтіля чи, може, так і житимеш там?
Та Миколка не виліз. Навпаки, судячи з того, як захилиталася кукурудза, він подався в протилежний від колодязя бік.
— Чого це він тікає? — здивувалася Ганнуся. — Не вірить нашим словам, еге ж?
— Чому ж, вірить, — посміхнувся Микола Іванович. — Гадаю, що зараз він подався до таких же, як і сам, харцизяк. Аби підказати їм, що вони мають говорити батькам на своє виправдання.
Їжачки
Ми наносили води, повечеряли і вирішили перед сном трохи прогулятися. Наталочці теж закортіло піти з нами, та бабуся не дозволила.
— Час у ліжко, — сказала вона і заходилася розпушувати постіль. — Незабаром дев’ята година. І не пхикай, нічого тобі не допоможе.
Моя мама хоч і лагідної вдачі, проте на своєму вміє настояти. Це я добре знаю, сам колись був дитиною.
Та й Наталочка, певно, вже теж встигла познайомитися з бабусиним характером, бо лише ображено скривилася і забралася в ліжко.
А ми удвох з Ганнусею пішли знайомитися з моїми улюбленими, таємничими місцями. Є в нас такі, і чимало. Одразу ж за сусідньою вулицею починаються. Треба тільки обійти шкільну майстерню і звернути на широку стежину, що навпростець веде до нашого фірмового маслосирзаводу.
З двох боків цієї стежини розрісся величезний шкільний садок. І що тільки в ньому не росло! Яблуні, абрикоси, сливи, груші, смородина… За деревами проглядало кілька високих курганів — старі люди казали, ніби в них козаки ховали колись своїх товаришів, що загинули в битві з ворогами.
Розповідаю про це Ганнусі і бачу, як їй цікаво і лячно водночас. Почало поволі смеркати, і Ганнусі, певно, здавалося, що в густих смородинових заростях хтось ховається, чатуючи на неї. Такий собі бусурман з кривою шаблюкою та лантухом на маленьких дітей.
А мені тут зовсім не лячно. І не тому, що я вже дорослий. Я тут кожне дерево пам’ятаю…
Ось клени — стали рівною шеренгою упродовж стежини, садок сторожують. Поміж кленами з коротким тонким писком гасають кажани, і Ганнуся щоразу здригається, коли котрийсь із них підлітає зовсім близько — того й гляди, заб’ється їй у волосся. Але хоча й побоюється Ганнуся, все ж очей з них не зводить — вона ще ніколи в житті не бачила стількох кажанів одразу.
Неподалік від кленової шеренги завмерла моя улюблена груша. Мені навіть здалося, що й вона мене признала, — одразу ж загойдала гіллям, зашелестіла листям.
— Добрий вечір, — сказав я їй і погладив жорстку кору. — Ну, як тобі живеться без мене?
Ганнуся, що в цю хвилину уважно спостерігала за кажанами, аж підстрибнула з несподіванки. Потім повернулася ліворуч, праворуч, озирнулася назад, але нікого не побачила.
— З ким це ти розмовляєш? — чомусь пошепки запитала вона. Напевно, в такій тиші, що стояла навколо, мої слова пролунали для неї, мов удар грому.
— Зі своїми старими знайомими, — відказую їй. — З грушею ось цією, з яблуньками, черешнями, сливами… Ми ж, Ганнусю, були найпершими з тих школярів, хто садив цей садок. А скільки нам довелося повоювати з козами влітку та зайцями взимку! То найперші шкідники для молодих дерев…
— Ти мені розкажеш про це? — пожвавішала Ганнуся. — А то я ще ніколи не чула про війну людей з козами та зайцями.
— Гаразд, — згодився я. — А поки що просто погуляймо…
Коли ми вже поверталися додому, Ганнуся зненацька завмерла на місці і прошепотіла:
— Ой, що то таке?
По доріжці, нам назустріч, котилося трійко сірих м’ячиків. Той, що був більший, котився попереду, а два інших, зовсім крихітних, — трішечки позаду.