— Вибач, я на секунду. Хтось дзвонить. — Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся:
— Це тебе, Едуарде. Сподіваюсь, що тобі не доведеться йти…
— Навіть не уявляю, що б це могло бути, — пробурмотів Горн, пішов до телефону і взяв трубку.
— Це ви, колего Вольф? Щось трапилось?
— Та ні, пане криміналрат. Я тільки хотів пересвідчитись, що ви там. Мало чого може… У мене якесь передчуття, наче сьогодні щось має статися. Погода така…
— Ну звичайно, має статися кілька грабунків у Берліні, можете головою закластись. Але, хвалити бога, поліція складається не тільки з нас двох, отже… Втім, до десятої ви мене застанете тут. Але краще б у вас не було приводу…
— Я певен — щось станеться.
— Ах ви, старий буркотун! Ну, до побачення.
Комісар Вольф засміявся. Горн поклав трубку і повернувся до Зіррінгауза.
— Нічого там нема. Він просто хотів знати, де я.
Георг Зіррінгауз саме ставив на стіл чашки.
— Так я ж йому сказав!
— Еге, ти б йому ще що-небудь розказав! Ні, Вольф своє діло знає, його на такий гачок не піймаєш.
— Ох, ці мені служаки!.. — Зіррінгауз похитав головою і задерикувато всміхнувся. Але доктор Горн не мав зараз охоти сперечатись. «Що це сьогодні з Вольфом, — думав він. — Якийсь він дивний…»
Александер встромив ключ у двері. На веранді не було нікого, двері в кімнату трохи прочинені. Він прислухався, але нічого не почув. Дивно…
З кімнати двері вели на кухню; другого виходу будинок не мав. Якщо невідомий не виліз у вікно, то він або в кімнаті, або на кухні. Але нічого не було чути.
Александер озирнувся навколо, шукаючи якоїсь зброї. Мотоцикл, стілець, у кутку стіс горщиків для квітів… не годиться. Ага, ось молоток. Це підійде. Александер зважив молоток у руці, не спускаючи погляду з дверей. Він спробував пригадати вигляд незнайомця. Гладкий, важкий чоловік; але ж… отак стрибнув через хвіртку! Мабуть, небезпечний, сильний ворог. Може, він чатує отут, за дверима…
Александер подумав: а як би він повівся, коли б оце зараз його бачила Брігітта? Під враженням цієї думки він уже готовий був відчинити двері й кинутись на незнайомця. Але раптом за дверима тоненько, тривожно рипнула мостина. Александер завагався, в нього мороз пробіг поза шкірою.
Старовинний стінний годинник вибив четверту годину. Почулися чиїсь важкі кроки, брязнула клямка. Кроки наближались.
В Александера прискорено забилося серце; йому стало страшно. Зусиллям волі він примусив себе дихати повільно й глибоко. В шибки барабанили великі краплі дощу.
Двері відчинились, і на веранду вийшов таємничий незнайомець. Пальто його було розстебнуте. Величезна лиса голова непокрита; капелюха він чемно ніс у руці.
Новомодні окуляри в товстій плексигласовій оправі лише на кілька секунд збили Александера з пантелику; потім він полегшено зітхнув і тихенько за спиною поклав молоток на стіл, щоб не здатися смішним.
В Александера була своєрідна пам’ять: зорові враження в ній часто поєднувались з іншими відчуттями. Побачивши чоловіка, що поволі підходив до нього, він зразу відчув терпкий ялівцевий присмак джину на язиці, а у вухах забриніли джазові ритми оркестру Бена Гарді. В ту ж мить він упізнав свого гостя.
— Привіт, пане Шенцлін! Давно не бачились…
Вони потисли один одному руки й посідали.
— Я вас ледве впізнав, пане доктор…
— І, здається, ледве не зробили дірки в моїй вельмишановній лисині.
— Ви тепер в окулярах…
— Так, мій юний друже, старіємо помаленьку…
Доктор Шерц оглянув веранду.
— Ви тут, я бачу, непогано влаштувались. Вашу кімнату й кухню я тільки що бачив. Так… Три роки! Не малий термін.
— Може, ми роздягнемось і зайдемо в кімнату? Таку справу варто було б покропити. Тобто я маю на увазі ваш фантастичний стрибок через паркан.
Доктор Шерц лукаво посміхнувся.
— Мені вже п’ятдесят, і ви таки маєте рацію, коли поздоровляєте мене. Але, на жаль, для цього в нас нема часу. Справа, в якій я прийшов, страшенно нагальна.
Александер подумав трохи і вирішив, що зрозумів.
— Я повинен підвезти вас до кордону?
Доктор Шерц засміявся.
— Та ні, до цього ще не дійшло. Тут ідеться про інше. Ваш мотоцикл стоїть напоготові?
— Так, але…
— Тоді ми негайно ж рушаємо. В чому справа, я вам поясню по дорозі. Часу в нас на це вистачить.
— Вибачте, докторе, але я боюсь, що нічого не вийде. У мене сьогодні ввечері гості…
— Так подзвоніть, хай не приходять, — одрізав доктор Шерц. Потім додав уже лагідніше: — Я добре розумію, наскільки я невчасно прийшов. Так, так! Не думайте, що я надто старий для цього. Я тільки що бачив у вас на столі портрет. Гарна дівчина! Але серед мужчин панує принцип: на першому місці справи. А те, чого я від вас вимагаю, — це справи.