Александер обернувся до свого сусіда:
— Що ж, люди розважаються… І чим темніше й більше шуму, тим їм веселіше.
— Ваша правда. Не всі ж такі відлюдьки, як ми з вами.
Алкоголь і якась гарячкова веселість, що панувала в барі, вже трохи розвіяли поганий настрій Александера. Сусід, видно, був не від того, щоб зав’язати розмову. Трохи згодом він сказав:
— Що це там у вас за пійло, ану покажіть, — і кинув погляд на етикетку. — А, ялівцівка… таке п’ють звичайно після п’ятдесяти років. Знаєте що, давайте сядемо отам біля стойки та перекуштуємо всі їхні пекельні суміші. Бо оця моя бурда теж не дуже смачна. Може, там знайдеться щось путяще…
Коли через годину вони злізли з високих табуретів біля стойки, Александер подумав: «Де б іще я так провів вечір?» Кюмель з льодом, джин, два якихось невідомих коктейлі, абрикосовий бренді, суміш какао-шуа з яєчним лікером, а на закінчення ще бокал шампанського. Тепер світ здавався йому зовсім іншим. Усе стало на диво простим. Втратив роботу? Ну то й що? Від цього ще ніхто не вмирав. Моя дівчина не хоче більш зі мною знатись? Чудово! Можна з спокійною совістю шукати іншу…
— Мій шановний друже, я думаю, що час уже нам, так би мовити, познайомитись. Я доктор Ульріх Шерц. Це, так би мовити, моє офіційне… моє офіційне ім’я. Щодо доктора, то ми його можемо відкинути на сьогодні — а як хочете, то й назовсім — що ж до Шерца,[2] то я сподіваюсь…
На що він сподівався, Александер так і не почув, бо Шерца перебив зойк труби, який перейшов у млосне булькотіння саксофона. Публіка чомусь шалено плескала в долоні. Та Александер не звернув на це ніякої уваги.
— Мене звуть Шенцлін, Александер Шенцлін, — відрекомендувався він. — І не доктор, і не… і ніхто більше.
— Це нічого, — відповів доктор Шерц. — Запевняю вас, це нічого. Ким ви ще не є, тим ви ще можете стати. У вашому віці я тільки починав учитись.
— Про це нема чого й думати, — сказав Александер, якому алкоголь розв’язав язика. — Атестат зрілості в мене є, та не вистачає головного… — Він пальцями зробив жест, зрозумілий в усіх цивілізованих країнах.
— Я чув, ви криміналіст?.. Мені бармен сказав.
— Був колись… Ну, він ще цього знати не може.
— Та це як сказати… Такі речі швидше розносяться, ніж ви гадаєте. Вам просто не поталанило. Ті ваші пани занадто вразливі в подібних питаннях. Сто марок… Просто комедія.
— Що ж… вони, по суті, мають рацію. Я сам винен. Подумав: спекулянтські гроші. Але ж вони підлягали конфіскації, отже, належали державі.
— Авжеж, державі. Збідніла б ваша держава тими стома марками. Якось уже пережила б цю втрату. Ну, тепер пізно про це говорити. Ви, звичайно, шукаєте іншої роботи. Щось уже знайшли?
— Ні. Поки що…
Александер, звичайно, помітив, що його співрозмовник навдивовижу добре поінформований. Але в нього не виникло ніякої підозри. Цей доктор Шерц якось мимоволі викликав до себе довіру. Цікаво, хто він такий? Мабуть, антиквар, адвокат або вчений комерсант. На пройдисвіта він несхожий. Може, знайомий криміналрата Шульца? Александер чомусь твердо вірив, що нове знайомство буде для нього корисним. Тепер зв’язки — це все. Біржа праці навряд чи йому допоможе…
Доктор Шерц одним духом вихилив склянку, сперся масивним підборіддям на руку і глибоко замислився.
Бен Гарді і половина його оркестру стояли біля стойки; тільки саксофон розсипав якусь химерну трель. В Александера погасла сигарета. Його пойняла невиразна тривога.
— Так у вас, кажете, ще нічого немає? Зачекайте, може, я вам допоможу. У вас є якась спеціальність?
— Я закінчив поліцейську школу, — сказав Александер. — Але з цим уже покінчено.
— А ви вмієте водити машину?
— Вмію.
— Гм…
Доктор Шерц витяг з внутрішньої кишені піджака малесенький синій блокнотик і почав гортати його тремтячою рукою. Александер неспокійно постукував носком черевика по ніжці стола і зробив відкриття, що майже не відчуває пальців на ногах. «Нічого собі хильнув», — подумав він. Шерц згорнув блокнотик, сховав його і підвів очі:
— Так. Це підійде. Правда, вам доведеться залишити Гамбург і переселитись у східну зону. Ви на це готові?
— Звичайно. Хоч сьогодні.
— Я маю на увазі — чи є в вас тут які-небудь родичі?
— Батьків я втратив ще п’ять… ні, зачекайте, — шість років тому. У липні сорок третього Гамбург страшенно бомбували…
Доктор Шерц співчутливо кивнув головою.