Віка каже це так, що я знаю: вона нею стане.
У моїй кімнаті небагато речей: стіл, книжки, ноутбук, плакат із ледь вибляклими від часу барвами. З нього дивиться дівчина з модною на початку девʼятдесятих років зачіскою. На ній джинси і світла сорочка. Вона сидить на мотоциклі, напівобернена до фотокамери, тримаючи однією рукою кермо. Фото зроблене просто неба, за кілька хвилин до того, як та, котра на ньому, загине, виконуючи під час зйомок небезпечний трюк. Вона доможеться дозволу проробити його самотужки, без каскадерської підміни. Кілька тижнів її тренуватимуть, і в неї все виходитиме. Навскоси через плакат покладено великим друкарським прописом: Вікторія Яковенко.
Я притягую гілку і відриваю губами заховану в зеленому листі ягоду. Відчуваю, як розтікається в роті насичений терпкуватий сік із неповторним присмаком, який може мати лише стигла мореля.
Коли я вернувся в рідне місто, все змінилося. Змінилося настільки, що я почувався заскоченим. Багато всього я не зміг упізнати — просто не знайшов. На секунду мені здалося, що воно все існувало тільки в моїй уяві — колонки, спортивне поле, літній кінотеатр. Розкішну територію дитячого садка вщент забудували, і хоча нові пʼятиповерхівки здавалися такими самими ветхими, як хрущовки нашого ряду, це було оманливе враження. У просторих помешканнях оселилась нова-стара номенклатура, під будинками припаркувалися перфектні позашляховики, а обидва корпуси, що залишилися від садка, зайняло управління освіти.
Я вже ніколи не зможу присісти на лаву, де ми разом дивилися літнє кіно. Не спалахне спрямований на екран пучок світла. І тільки доріжка далі веде від підʼїзду і там, де вона закінчується, стоїть Віка.
— ...А ти напишеш для мене сценарій.
— Тобто?
— Для фільму, в якому я гратиму роль.
— Яку?
— Будь-яку.
— Скажи, яку ти бажаєш.
— Ту, яку ти придумаєш. Обіцяєш?
Нехай це буде замість ненаписаного сценарію.
Муха
Арсен відчинив вікно, і з заглибини в рамі посипалася вата. Зима була довга, як ніколи. Сніг лежав від початку листопада до кінця квітня. Сонце майже не показувалось, а коли й з’являлося, не гріло.
Всередину впливло лагідне весняне повітря. Щебетали птахи, і текло з дахів. Арсен ще не відпустив защіпки, як у кімнату шугнула груба чорна муха. Хотів вигнати, але непрохана гостя не далася.
Зазвичай першими прокидалися зозульки, які ховалися на зиму у віконні шпарини. Досить було січневої відлиги, як вони вилазили зі сховків і снували нагрітим від сонця підвіконням, мов крихітні автомобільчики автошляхом.
Арсен подався на кухню снідати. Наповнив водою старий італійський кавник, засипав кави і кресонув сірником. Доки готувалося пиття, краяв батон і намащував скибки маслом. Вода в кавнику забулькотіла, Арсен підійшов до плитки і вимкнув газ.
Коли вернувся, на хлібі сиділа муха. Та сама чорна муха, яка залетіла у відчинене вікно і про яку встиг забути. Арсен зігнав її. «Геть», — махнув, і муха відлетіла, вмостившись на краю столу. «Я сказав геть, — повторив. — А геть означає геть з кухонного столу і взагалі з кухні». І зігнав її вдруге.
Не минуло кількох секунд, як муха знову сиділа на столі. «Таким чорним мухам, як ти, тут не місце», — пояснив Арсен. «Лети собі», — сказав. Муха знялася і полетіла.
Арсен їв хліб з маслом і пив каву. Вкусивши скибку, побачив муху, яка вмостилася на столі, тільки вже з іншого боку. «Ти ще тут?» — запитав несхвально. Муха сиділа, потираючи лапку об лапку.
Коли Арсен був малим, мати всеньке літо воювала з мухами і ще навіть восени, вже віяло холодом, вони вмудрялися залітати в кватирку, пересувалися, сонні й повільні, по столі, ножах, тарелях, кльоші з дешевим солодким печивом, що стояв на холодильнику. «Коли ти нарешті вставиш сітку?» — на що батько лише кивав головою. «Ти вже п’ять років киваєш!» — ображалася мати. «П’ять років», — батько задумливо морщив чоло.
Однієї осені батько таки змайстрував сітку. «Ціле літо не було рятунку, — ремствувала мати, — а ти навіть слухати не хотів. А зараз кому вона потрібна, коли на носі зима?» Після зими прийшла весна, і сітка таки стала в пригоді.
Проте після весни настало літо, і тоді відчинялася не лише кватирка, а й ціле вікно. «Ти відчиняй тільки кватирку», — радив батько, коли мати нарікала, що мухи лізуть до хати, наче німий до суду.
Відчиняти тільки кватирку було неможливо, особливо коли достигали овочі і наставав сезон консервування. Тоді цілими днями, від раннього ранку до пізнього вечора, горіли конфорки і парував окріп. «Ти хочеш, щоб я задушилася?» — лементувала мати, а батько, прийшовши з ґаража, де панував затінок і прохолода, не казав уже більше нічого.