Якось у помешканні завелися таргани; вони перекочували через вентиляційні ґратки з вищого поверху, де почався ремонт. Злазили в темряві з підвісної шафки і сновигали кухнею. Таке масове нашестя завдало Арсенові клопоту. Позбувся їх, аж коли довідався про існування китайського олівця; перетнувши лінію, таргани падали і здихали.
Увечері Арсен вернувся до кімнати, де стояло ліжко, на якому спав, — ночувати на кухні він не збирався.
Не вмикаючи світла, відчинив вікно, надіючись, що муха спокуситься свіжим повітрям і вилетить. Хай прямує, куди заманеться, — Арсенові було байдуже.
Не встиг зачинити вікно і ввімкнути освітлення, як почулося характерне, таке знайоме дзижчання. Вимкнув лампу, розчахнув двері на коридор, звідти до ванної. Коли муха опинилася всередині, приваблена світлом, чимдуж заблокував їх. Спати пішов із непочищеними зубами.
Вночі Арсенові снилася муха. Муха сиділа і їла хліб, тримаючи лапами буханець. Була велетенською — більшою, ніж Арсен. Облизавшись, муха почалапала на Арсена. Насувалася ближче і ближче. «Ти мала», — сказав Арсен, відступаючи. «Ти нікчемна», — вигукнув. «Ти... Ти... Ти всього-на-всього муха».
Відстань між мухою й Арсеном скорочувалася, кожний рух робив її ще грізнішою, ніж до того. «Ти не посмієш», — запротестував Арсен, впершись спиною в зачинені двері.
Бабця вбивала мух ляпачкою, мати сварилася через них із батьком, учитель жбурляв у мух ганчіркою, траскав їх класним журналом, він же, Арсен, не досить, що нещасної крихти хліба пошкодував, то ще й замкнув муху у ванній, мов нечупару, що не бажає митися. Сам Арсен вмивався того ранку на кухні.
На селі всі били мух ляпачками — бабця, цьоці, сусіди. Ляпачка висіла на дверях сільських осель, мов талісман. Приїжджаючи з міста, Арсен щонайперше брався до свого обовʼязку: рятувати бабусину оселю від мух. Услід за шевчиком з казки Арсен міг би також написати на своєму паску: «Як злий буваю, сімох убиваю». Мабуть, і більше. «Якби не ти, — казав батько, — мухи схрумали би твою бабцю». Тож щоразу, коли довго не вирушали на село, Арсен непокоївся. Й одного такого разу, коли приїхали, бабці вже не було. Її місце на дерев’яній лаві порожнювало. Сиділи й мовчали, і тільки мухи бриніли в гнітючій тиші.
Якось мати сказала: «Їдемо!». «Куди?» — здивувався батько. «Байдуже, — відрубала мати. — Мені набридло цілими днями стояти за кухонною плитою». І поїхали. Котилися селами, містами й містечками, над вибалками, садами і степом, якому не було кінця, ген на південь, на материну вітцівщину.
Мати походила звідти, де ростуть кавуни й баклажани. Ніщо не смакувало так, як стиглий кавун з баштана, — й ось мати проміняла ту розкіш на каміння й картоплю завбільшки зі сливку.
Познайомившись із батьком, мати перебралася до нього, тоді як її серце линуло до рідного Півдня. Батько буквально виманив її звідти, задуривши байками про красу гір і вічне кохання. «То була найбільша помилка мого життя», — зітхала, поринаючи в солодкі, як здавалось Арсенові, спогади, мати, а батько не без задоволення додавав: «Ми всі колись робимо її». Дивлячись на Арсенову матір, сільські жінки похитували барвистими хустинами, а бабця, звертаючись до свого сина, Арсенового батька, шамкотіла: «Тре’ було парубкові геть стратити голову, аби привезти таку тендітну квітку на нашу мізерію». «Парубкові» було тридцять девʼять, Арсенові — одинадцять.
Припаркувалися напроти містечкового кафетерію. Мати, тримаючи Арсена за руку, «пішла на розвідку», батько залишився в автомобілі. У приміщенні не було жодного відвідувача. За стійкою дрімала, поклавши голову на касу, касирка. Вгорі над залом крутився вентилятор, хитаючись при цьому, наче ось-ось відірветься і впаде. Зі стелі, мов усохлі бурульки, звисали покручені клейкі стрічки, обліплені мертвими мухами, тоді як живі кружляли в повітрі, лазили по столах і стравах, виставлених на прилавку, по вінцях склянок з компотами, на дні яких лежали шматочки яблук і ягід. «Ходімо звідси, — мовила мати, розвертаючись і тягнучи за собою Арсена. — Тут ми не обідатимемо!» І батько, який так і не виходив із-за керма, увімкнув стартер. Того разу перебивалися канапками — до підозрілих забігайлівок більше не зазирали.
Арсен підійшов до дверей і приклав вухо. У ванній було тихо, лише вода шуміла прокладеними в стінах між поверхами трубами. Арсен увімкнув світло, відтак знову прислухався. Далі нічого. Арсен легесенько прочинив двері, щоб подивитися, що діється, як звідти шугонула стрімкою стрілою його комизлива полонянка. «Ні, цього разу я таки зловлю тебе!» — розгубився Арсен.