Набережна перебувала в разючому контрасті зі скромними двоповерхівками і крихітними сквериками, що домінували навколо. Стужені за величчю, яка стосувалася менше колишнього часу і була більше тугою за великим містом, що живе глибоко в серці мешканців невеличких міст і зовсім маленьких містечок, містяни, тільки-но весняне сонце прогрівало бетонні плити і річкову рінь, висипали на набережну. І так ціле літечко, проте ще й у жовтні і навіть у листопаді поодинокі сміливці влаштовували змагання і купелі.
Решту літа ми провели на тій набережній — то були наші найсолодші тижні. Тодішнє щастя більше ніколи не повториться: ми поквиталися зі школою й учителями, вступні іспити теж залишилися позаду, а інститутські будні з колгоспами, парами, заліками, відробками були, здавалося, далеко попереду.
Я мав молодшу сестричку, яку батьки, що працювали на фабриці, залишали на мене. Мала причепа не відступала ні на крок. «Це твоя наречена?» — глузували з мене, і через це дурисвітство дівчата мого віку відверталися геть. Либонь, з цієї причини я довго не мав подруги і в кіно та на морозиво ходив сам або з малолітньою дзямою.
«Мамо, я хочу відпочити», — стогнав я, хоча зазвичай батькам не перечив. Деколи вони розуміли мене і віддавали сестричку на село до бабці. Я був достатньо дорослий, тож, крім усього, мав право на власне життя. Проте гостюючи в Андрія, я раптом з тугою згадав ті часи, ще такі свіжі, а здавалося, вони вже далеко в минулому, і мені раптом забракло її присутності, її довірливого голосу і щось зашкребло всередині, як шкребеться у замкнені двері кіт.
Андрій був одинак, мав дівчину, з якою планував побратися, щойно закінчать десятирічку. «Красуня», — прицмокував Андрій. Однокласники упадали за нею, та дівчина не бачила світу, крім Андрія.
Після школи Андрієві було не до одруження. Поклали стати на рушничок, коли завершиться вступна кампанія й Андрій повернеться студентом. Небавом йому перехотілося так швидко зв’язувати життя — в ньому раптом прокинувся дух парубоцької вольності, якою жадав досхочу навтішатися.
Це Андрій підбив мене ходити на річку. Справді, чому б не викупатися? Проте більше, ніж купалися, ми лежали на березі і споглядали дівчат, заради чого, врешті, й байдикували цілими днями на набережній.
— Нащо тобі, — дивувався я, — якщо ти вже маєш дівчину, ще й красуню?
— Ти цього не розумієш. Пощо квапитися? Усе попереду, шлюб нікуди не втече.
Дівчат багато й усі вони різні, кожна має неповторну усмішку і навіть білявка білявці не рівня. «Але ж з усіма не перезустрічаєшся», — казав я Андрієві, здивований його здатністю у справі серця прагматично мислити й поготів уявляти собі в усій виразності такі речі (я гадав, на це здатні лише технарі). Дрібниці майбутніх буднів здавалися мені такими далекими, що їх не доводилося й відсувати; я знав, що присвячуватиму їм ще чимало часу. У вік, як наш тоді, любов вирішує все. «І математика», — жартував у мій бік Андрій, а я охоче погоджувався. Математика тримає світ — без неї він давно вже розпався б.
— Лише що скаже твоя дівчина? — запитав я його.
Я тоді ще був досить наївний в амурних справах, тож такі запитання мені давалися не менш легко, ніж складні завдання з математики.
— Вона нічого не знатиме, — відповів Андрій і жартома додав: — Якщо ти їй, звісно, не вибовкаєш.
— Я не знаю її, — нагадав я Андрієві, натякнувши, що пора нас нарешті познайомити.
— Я ж тобі казав, що познайомлю, — промовив Андрій. — На все свій час.
Я розумів це й без нього. Андрій уже кілька разів обіцяв познайомити мене зі своєю обраницею, проте з тих чи тих причин ця мить постійно відкладалася. Тихцем я сподівався, що одного дня вони прийдуть на набережну вдвох. Де ж бо ще знайомитися, як не на нагрітих серпневим сонцем бетонних плитах, що тягнулися шахівницею, підпираючи берег, де ми гайнували останні дні нашої безумовної свободи?
У попередні роки я проводив серпневі вечори з батьками; коли вони поверталися з роботи, ми вирушали на город. Мати просапувала, я скидав бур’ян на купу край городу, де він, присипаний землею, повільно перегнивав, не заподіюючи більше шкоди, а потім ми з батьком поливали грядки, почергово то помпуючи воду, то носячи відра. Сьогодні я не уявляю, як після виснажливого дня на підприємстві, звідки ще належало добратися, повоювавши за доступ у переповнений тролейбус, батьки спромагалися доглядати город, який давав нам картоплю, моркву і буряки, а перед тим полуницю, порічки й аґрус. Вернувшись, батьки щось перекушували і лягали спати, тоді як я вмощувався студіювати збірники математичних завдань, що успішно заміняли мені поезію. Коли я прокидався, батьків уже давно не було, а сонце стояло в зеніті.