— Як замóк у сейфі, — підхопив я.
Андрій був до мене несправедливий; напевно, того ранку він відчув тугу за рідним містом, річкою і — авжеж — дівчатами.
— Як не знаєш правильної комбінації цифр, не доберешся.
— Не кажи.
Ми від’їхали на навчання, й Андрій так і не познайомив мене зі своєю обраницею. Він відхилив мою пропозицію зупинитися на день-два у мене, пообіцявши неодмінно колись надолужити, тож додому в мій рідний обласний центр я заскочив сам. Я показував знаки, напівжартома, напівсерйозно сподіваючись останньої хвилі змінити його рішення, проте Андрій тільки вибанькався на мене із запорошеного вагонного вікна, меланхолійно, зовсім не подібно до себе всміхаючись; він здавався якимось втомленим, а може, лише зажуреним. Разом з останніми серпневими днями добіг кінця шмат життя, мовби довершивши його штрихом-загадкою. Потяг відʼїхав, і я пішов.
Мене час в Андрієвому райцентрі збадьорив, я чудово відпочив і розважився таким незвичним для себе заняттям, як милування місцевими дівчатами, які, слід визнати, мало різнилися від наших міських, тож мені здавалося, що Андрій був у цьому не до кінця справедливим.
— Привіт, мала!
Батьки були на роботі.
Добре, що я не додав звичного «дзямо», вчасно вкусившись за язик.
Сестра перехопила мій погляд, задоволена враженням, яке справила на мене. Її очі світилися, вона повністю пробачила мені шовінізм старшого брата. Невже я прогостював у приятеля не дні, а роки? Зненацька мала набрида стала симпатичною юнкою. Й ось сестра стояла переді мною, і я не знав, коли і як це сталося, доки усвідомив, що всі попередні роки я просто не помічав, як вона потихеньку росла.
Відтоді проминуло ось уже тридцять шість літ — привітних і непривітних, сонячних і не завжди. Літ, в які я, дедалі більше завантажений обовʼязками, щоразу рідше приїздив до рідного міста і ще кілька разів до Андрія. Останнього разу ми також вирушили на річку. Крига звузила її русло в дзюркотливий струмок. Ми стояли край безлюдної набережної і дивилися в засипану снігом далеч. Моя сестра, молодша від мене, вийшла заміж швидше, ніж одружився я: була невтомною матірʼю трьох дітей, а віднедавна ще й бабцею. Час таки нестримно летить, і мені здається, його не завадило би трохи стримати, як ото хапають за віжки коня.
— Привітай мене, я щойно стала бабцею!
— Вітаю! — мовив я і звернувся до членів вченої ради. — Даруйте, це моя сестра. Вона щойно стала бабцею.
Я обернув мобільний телефон, щоб щаслива дзяма почула оплески.
Подумати лишень! Одне з моїх математичних гобі, в яке я не втаємничую навіть найближчих колег по фаху, полягає у такому розв’язанні ребуса часу, який би дозволив змінити його плин, спрямувавши, так би мовити, в інше русло, як спрямовують річки, а ще краще уповільнити і розпластувати. Я впевнений, що це можливо! Тоді ми станемо його володарями, ліпитимемо його, як кубики, до власного ґусту, і себе в ньому.
Після навчання ми залишилися в тому самому інституті. Андрій закінчив аспірантуру, я був пошукувачем і, попри те, викладав, як у нас із дружиною саме народилася перша малеча, наша доця. Ми виховували її ще в гуртожитку. Ех, скільки всього нам довелося сьорбнути! То вже син з’явився на світ, коли ми переселилися до двокімнатної квартирки у хрущовці, де затрималися на довше, ніж волілося б, лише нещодавно перебравшись до будинку, хоч і не новісінького, зате надійного, сейсмостійкого, спорудженого за чеським проектом для науково-технічної інтелігенції у зеленій частині міста, де по деревах стрибали з гілки на гілку білиці, незрідка застрибуючи на балкон, а то й здираючись потинькованою стіною будинку.
Андрій викладає історію. Студенти називають його Андрієм Остаповичем, в офіційних справах ми звертаємося один до одного на ім’я і по батькові. Я вже звик і не відчуваю в цьому нічого вадного. Часто-густо й у приватній атмосфері, коли він приходить до нас у гості, я, улягаючи звичці, кличу його Андрієм Остаповичем. Ми сидимо, п’ємо і, доки дружина рихтує на кухні страви, згадуємо нашу молодість. Лише те тепле літо після вступу і перед студіями Андрій оминає мовчанням. Я кілька разів пробував заговорити, однак побачивши, як похмурніє мій друг, щоразу облишував затію. Та образ тієї дівчини, при появі якої Андрій пополотнів і ще довго не міг прийти до тями, ніяк не стирався з памʼяті, мов зображення на колись проявленій, але так і не перетвореній на світлини плівці. Мені досі здається, що я чогось не зрозумів; воно наче вислизнуло від мене.
Андрій живе сам, у тій самій кавалерці, яку в час його навчання в аспірантурі купили йому в місті батьки. До інституту йому п’ятнадцять хвилин пішки.