Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене.
— Нащо ти дзвониш, як на пожежу?
— А чому ти не відчиняєш?
— А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло.
Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в пірʼя. Крізь невдоволення в його голосі потріскують електричним розрядом глузливі нотки — либонь, через те, що я його вдруге потурбував.
— Ти ж знаєш, що це я.
— Знаю.
— То чого ти?
— Я зайнятий.
— Допоможи.
— Алґебра?
Я ствердно киваю.
— Давай.
— Відчини.
— Сюди давай.
— Закинути?
— Ти що! — Павлові осоружна сама думка про розпластаний долі підручник.
Це щось нове. Раніше Павло брав завдання крізь шпарку, інколи ж, як був у поблажливішому гуморі, скидав з дверей ланцюжок і запрошував мене до своєї кімнати. До підручників він ставиться так, наче вони живі — як люди, як звірі, як дерева, з яких їх зроблено.
Отже, він справді дуже зайнятий. Павло готується до олімпіади. До неї ще кілька місяців, а він уже сидить над хитромудрими ребусами. Вчитель дістав йому збірник завдань. Вчитель — його тренер. Торік Павло посів друге місце на обласній першості. Хлопець він не хвалькуватий, але деякі новини поширюються в нас блискавично. Для мене це був би захмарний результат. Павло невдоволений.
— Привʼяжи на шнурок, — каже Павло.
— Чи ти вже геть здурів?
— Вільному воля.
— Гаразд, стривай. Мушу знайти.
— Я маю, — Павло великодушно спускає з балкона мотузку.
Так відбувається щовівторка: у вівторок чомусь особливо складні завдання. Я не знаю, чим цей день завинив порівняно з іншими. Дорослі, зокрема, й мої батьки, кажуть, що найважчий день — понеділок. Для мене понеділок неприємний, бо мушу йти до школи, проте він легкий, в ньому найменше уроків, і це схоже на заманювання в пастку.
Мотузка повзе донизу, просто на мене, наче змія — слизькотіла, з бездушно-несхибними очицями. Від такої картини мурашки шкребуть під шкірою. Я берусь за край мотузки й одразу відсмикую пальці, як обпечений.
— Що таке? — нетерпеливиться Павло.
— А таке, — буркаю.
Краще нічого не пояснювати. На мої фантазії в нього тим паче немає часу — ще розсердиться.
Привʼязую до мотузки мою алґебру. Це така сама мотузка, що їх густо напнуто через балкон під стелею, наче струни гігантського музичного інструмента. Я уявляю собі, як літніми вечорами, коли сонце ховається за сусіднім будинком, на балкон виходять Павлові батько і мати й сам Павло і усі втрьох грають на струнах яку-небудь заплутано-приголомшливу математичну мелодію.
У Павла постійно сушать білизну, ніби їх у сімʼї щонайменше десяток, а не батько, мати і син-вундеркінд. Зараз теж. Павло визирає з-за простирадл, наче пʼятнадцятирічний капітан з-за вітрил. Авжеж, наш будинок — корабель, тільки куди він пливе, цього ніхто не знає.
— Тягни, — командую, й Павло непоквапом підіймає книжку вгору. Робить це з якоюсь статечністю, майже урочисто. В чувака пієтет перед шкільними підручниками. Він мріє колись і сам написати такий. Згодом на обкладинках справді красуватиметься його прізвище, до того ж не на шкільних підручниках, а на посібниках для студентів.
Павло зникає з книжкою у кімнаті. Його довго немає. Я чекаю, коли він вийде і скаже: «Гаразд, заходь», однак цього разу він не каже нічого. Виходить на балкон і спускає підручник з виконаними завданнями — тим самим способом, яким я йому подавав. Мені залишається переписати їх із вкладеного всередину аркуша до шкільного зошита.
— Дякую. Ти справжній друг, — кричу в пориві непідробної вдячності. Павло поблажливо, ледь зазнайкувато всміхається. Це його право.
Нарешті я беруся за твір. Батьки переступають поріг — спершу приходить тато, потім мама. Мати приносить хліб, тому вона пахне мені прекрасним пшеничним буханцем, ще гарячим. Так пахне кожен спогад про неї.
Мати застерігає, щоб я їв повільно, бо хліб ще гарячий, проте заки вони з батьком приходять на кухню, пів буханця уже немає. «Ти дістанеш скрут кишок», — хвилюється мати.
Схоже, я поглинав не хліб, а ту неповторну духмяність, яку він поширював. Якщо хтось і заслуговує на памʼятник, то ті, котрі його випікали. Наче я вже тоді знав, що, коли виросту, хліб, який продаватимуть у крамницях, мало чим відрізнятиметься на смак від серветки. Його буде багато, він буде різний — з висівками, соняшниковим насінням, чорносливом і навіть морквою, по нього не стоятимуть черги, проте він більше ніколи не пахнутиме. Навіть гарячий.