— Коли ти нарешті заведеш сім’ю? — запитую вряди-годи.
— Пощо квапитися, пане ректоре? — відповідає Андрій.
— Життя минає, — кажу.
— Ти філософ, — відказує мій друг. — Напевно, математиків із віком тягне на філософію.
— Не тільки математиків.
— У кожному разі, не істориків.
— Людину поготів, — кажу я. — Це приходить поступово.
— Я цього ще не відчуваю.
— Ти лихий, — відбиваюся.
— А ти набридливий.
Якусь хвилю ми мовчимо.
— Добре вино, — прицмокує Андрій.
— Від тестя, — киваю згідливо. — Власного виробітку.
Коли Андрій лаштується йти, моя дружина пакує для нього торбинку зі стравами і кладе пляшку вина, воно справді добре. В ньому — тепло сонця і сік землі. Знову треба буде допомогти підрізати виноградник — тесть уже давно розміняв восьмий десяток.
Андрій Остапович знаний у нашому інституті винятковою принциповістю, можливо, дещо надмірною, щоправда, лише до дівчат: жодна не отримала в нього на екзамені п’ятірки і рідко якій усміхнулася четвірка. А скількох через його сувору непоступливість відраховано! Гарним дівчатам Андрій Остапович додатково занижував бал, мовби бонус за вроду.
Минулого тижня я отримав письмову скаргу за підписами двадцяти трьох студенток історичного факультету, які звинувачували Андрія Остаповича в дискримінації, і цього разу все закручувалося серйозніше. Лист, в якому фігурували такі гучні словосполучення, як ґендерна рівність й ініціативний комітет, завершувався вимогою відсторонити кандидата історичних наук, доцента Андрія Остаповича Твердокниша від викладання.
— Андрію Остаповичу, — сказав я Андрієві по тому, як він ознайомився зі скаргою. — Ми друзі. Ми завжди були друзями. Благаю тебе: постав бодай одній п’ятірку. На носі перевибори, і якщо я не звільню тебе (а ти знаєш, що я цього не зроблю), мої шанси суттєво погіршаться. А так матимеш щонайменше ще одну каденцію спокій.
Того семестру уперше за двадцять вісім років викладацької діяльності Андрій поставив кільком найпотворнішим дівчатам п’ятірки. «Краса йде зсередини», — зазначено в художній книжці, яку мені оце подарували, натякаючи, що й представникові сухих наук не завадить погортати щось для душі. Цікаво, як прокоментує написане мій друг, великий знавець і поціновувач вроди?
Лола і Лала
Напочатку була Лола.
Напочатку Лола сиділа за столиком. Звичайнісіньким пластиковим столиком — на міських набережних усе пластикове: столики, стільці, квіти у вазках і самі вазки.
Піднявши сонцезахисні окуляри, Лола мляво попивала колу. Млявою була її замріяна усмішка, мляво спадало на плечі волосся. Щось мляве було в усій атмосфері: мляво кружляв мартин, мляво текла ріка, мляво сунув проти течії пароплав, мляво рухалася ресторанна обслуга, надовго зникаючи.
— Бажаєте зробити замовлення?
— Колу, будь ласка.
Колу Максим замовив не тому, що її пила Лола, а просто щоб також щось пити. Коли спека, хочеться пити — на Лолу парубок не звертав особливої уваги, в кожному разі не більше, ніж на хмаринки в небі чи тополі поодаль, і менше, ніж на пароплав із туристами.
Сиділи ще за кількома столиками, за одним сім’я — батько, мати, двійко дітей: старша дівчинка і молодший хлопчик; трохи далі чолов’яга з голими волохатими грудьми і в панамі кольору хакі; в закутку, найусамітненіше, немолода пара — з тих, які зустрічаються, проте не одружуються ні в тридцять, ні в сорок, ні в пʼятдесят. І нарешті вона, Лола.
— Ваша кола.
— Дякую.
Перед тим як загнути кінець соломинки, що стирчала з високої склянки, Максим збовтав напій, в якому плавали кубики льоду. Кола мала темно-коричневий, як належиться колі, колір, нагадуючи лісовий мед. Максим залюбки поспостерігав би, як переливається крізь скло бурштинова рідина, однак зараз він був позбавлений такої нагоди: склянка була з білого пластику, який лише потьмянів зсередини до тієї межі, до якої його наповнювала кола. Зате перед Максимом відкрилися інші можливості — так би мовити, ширші і, якщо так можна сказати, приємніші.
Потягуючи напій, Максим дивився на пароплав, який усе ще виднівся у далечі. Дивився, як той повільно пливе.
Пароплави пришвартовуються до берега кілометром нижче, ніж те місце, де перебував Максим. З палуби зістрибує моряк, щоб, подібно до приборкувача мустанґів, накинути на береговий стовпець, щоправда, не ласо, а линву. Розкручуючись, корба напинає її стрімкою струною. Моряки розмовляють усіма мовами, поширеними на річках; доки вони спускають і закріплюють трап, туристи зʼюрблюються біля виходу — коли хтось із них чи то з нетерпцю, чи в бажанні продемонструвати власну спритність пропонує допомогу, капітан заперечливо і водночас застережливо хитає головою. Двоє моряків просилюють мотузку крізь металеві кільця перил обабіч, а тоді, випробувавши трап на міцність, відкривають його для пасажирів. Капітан особисто проводжає гостей.