Крижинки, від яких пластикова склянка зайшлася вологою, зменшувалися не так швидко, як, здавалося б, мали на палючому сонці, проти якого парасолі були явно недостатньою ширмою. Притримуючи соломинку пальцями, Максим спостерігав, як вона то темнішає, то світлішає.
На спинку порожнього стільця напроти сів горобець. Крутнувся, дивлячись за крихтами на столі, цвірінькнув і полетів.
Пароплав зменшився до розмірів сірникової коробки — ще трохи, і він зробиться таким, як кубики в склянці, а потім розчиниться, як вони.
Хлопчик і дівчинка з-за сусіднього столика злізли зі стільців і побігли на дитячий майданчик.
Максим зробив ще кілька ковтків.
Крижинки майже розтанули, пароплав ще більше зменшився.
Пара — з тих, які зустрічаються, але не одружуються, — розрахувалася, тоді як чолов’яга в панамі сидів, відкинувшись у кріслі і заклавши на спинки сусідніх руки.
Від кубиків залишилася тільки приємна прохолода. Там, на обрії, де пароплав усе ще мрів крихітною цяткою, спиналася гора, на верхівці якої з самого краю трималася церква з написами, що їх розмив дощ і затер вітер, і хоча не було видно ні церкви, ні написів, лише обрис гори, Максим виразно бачив викарбувані там слова; знав їх назубок.
Коли Максим відвернув погляд, над ним стояла Лола.
— Біля вас вільно?
Авжеж, біля нього вільно. Вільно не лише біля нього, а й за сусідніми столиками — за більшістю зовсім вільно. Одначе цього не скажеш тій, яка дивиться на тебе очима сарни чи лані, і хоча Максим ніколи не бачив очей ні сарни, ні лані, зате бачив Лолу, яка стояла перед ним, привітна і сповнена терплячого чекання.
— Авжеж. Сідайте.
Максим запопадливо відсунув пластиковий стілець, хоча стілець й без того знаходився на достатній відстані, щоб без труднощів пройти і сісти.
— Спасибі, — усміхнулася Лола.
Уважна Лола, оцінивши Максимів жест, ґречно подякувала і скромно сіла.
— Ви та сама Лола, яка сиділа за тим он столиком? — запитав Максим.
Це було достеменним зухвальством, адже звідки йому знати, що незнайомка — Лола? Навіть якщо вона чарівна, це не достатня підстава отак, до ладу не спитавши, називати чуже ім’я. Та Максимові воно зовсім не здавалося чужим — а геть рідним. До того ж чарівна — не те слово, Лола — справжня красуня.
Тож Максим мовив:
— Дозвольте вас запросити.
— Що ви! — затулилася, театрально відхрещуючись, Лола.
— Ні-ні, ви навіть не те, — наполіг Максим.
— Я просто, — пояснила Лола.
З одного боку, Максим аж ніяк не бажав наполохати Лолу, як ото полохають пташку, надто ревно бажаючи почастувати крихтами, з іншого ж боку, те, як красуня знітилася, сповнило його непідробним тріумфом.
— Офіціанте, — гукнув Максим, — для чарівної...
— Колу, — поквапилася на допомогу Лола.
— Колу, — потвердив Максим. — Дві коли.
Максим, який ще не допив першої коли, опинився перед дилемою: чимдуж допити чи почекати? Якщо питиме, а Лола чекатиме — якось не теє. Якщо ж чекатиме, то матиме дві склянки, а вона — одну, що також не по-джентльменському. Ет, краще би склянка розчинилася, як льодяні кубики. Звісно, можна вдати, що це для Лоли, але який несмак — замовляти для гості дві склянки нараз!
— Лола, — сказала Лола, поклавши край його сумнівам.
— Максим, — мовив Максим.
— Спека, — поскаржилася Лола.
— Страшенна, — підтвердив Максим.
— Не дивно, що мучить спрага, — сказала Лола.
— Допікає, — погодився Максим і, скориставшись моментом, непомітно допив колу.
Коли офіціант, принісши дві коли, прибрав зі столу порожню склянку, все знову грало. Напруга спала з Максима, йому знову стало приємно і райдужно.
— Ви тут? — запитала Лола.
— Я тут, — поквапився відповісти Максим.
— Ви тут відпочиваєте? — довершила запитання Лола.
— Авжеж, — кивнув Максим.
— Засмагаєте?
— Трошки.
— Ви, мабуть, добрий плавець, — похвалила Лола і торкнулась губами соломинки.
Максима відвідало дивне відчуття.
— Це я так, — кинула Лола.
Її мила усмішка вмить усе згладила.
— Я сюди приходжу щотижня, — розповідала Лола. — Ви теж?