Максимові раптом захотілося заплющити очі і більше не прокидатися.
Вона тебе більше не потребує, або Мистецтво вмирати
Сьогодні в мене ювілей. Мені шістдесят. Привітайте мене.
Тоді мені було пʼятдесят вісім, а Уляні саме виповнилося двадцять. Привітна, відкрита, вона прекрасно ладнала з людьми — її шанували і дорослі, і малюки. Гадаю, діти обожнювали її.
Ще майже школярка — невисока, з наплечником, русявим волоссям і лицем у лагідному ластовинні. Юнки хизувалися стильними жіночими торбинками, імітаціями під відомих дизайнерів, значно молодші від неї, учениці міських шкіл, ще навіть не випускниці. Вони носили їх на руці, посередині між запʼястям і ліктем — модниці, що вдавали із себе світських пань, із зачісками, як у дорослих, вони мовби зійшли з ґлянцевих обкладинок, виставлених у газетних кіосках, а вона — з наплечником, у джинсах і легкій білій блузці з блакитною вишивкою. Щось у ній привернуло мою увагу — та її простота. Вона саме виходила, як я піднімався вулицею.
Наступного разу дівчина стояла на трамвайній зупинці. Коли наші погляди зустрілися, я спонтанно кивнув. Її тендітне, ще майже дитяче лице засяяло, мовби вона чекала на знак уваги. За радістю промайнуло, втім, і щось інше й одразу зникло, поступившись місцем тривожній вимогливості, якійсь незбагненній очікувальності, що межувала з недовірою. Ще кілька разів, випадково перетинаючись, ми віталися.
А тоді я заговорив до неї. Щось у ній заохотило мене до такого кроку — погляд, постава, вираз лиця: я не можу сказати цього напевне. Уляна наче жадала розуміння й одночасно боялась довіритися.
Піцерія «Нью-Йорк» з силуетами хмарочосів і статуєю Свободи лежала в сусідньому кварталі. Її відкрили рік перед тим, а здавалося, вона була на цій вулиці завжди. Уляна прийняла запрошення з природністю, характерною для добрих знайомих, які не вперше проводять вільний час разом. Проте від мене не сховалася коротка, тривалістю в долю секунди, відчайдушна боротьба, наче в ній змагалося світло з темрявою.
Я притримав вхідні двері. О шостій піцерія ще наполовину порожня. Не надто яскраве освітлення створювало затишок — в сам раз відпочити і підкріпитися після ділового дня. Зі стін дивились орамлені фотовідбитки, застиглі фрагменти вирливого життя міста міст, розширюючи скупий внутрішній простір.
Столики стояли з обох боків, на кожному — по живій квітці в низькій бокатій вазочці на зеленкавій серветці. Ми розташувалися під емпаєр стейт білдінґ.
Я допоміг Уляні зняти наплечник. Залишивши його на стільці, ми вирушили в глибину приміщення, що скидалося на тунель, куди денне світло проникало лише крізь скло у вхідних дверях за нашими спинами.
Стійка, де приймали замовлення і розливали напої, тулилася в самому кінці під таблом з назвами піц, складниками і цінами, підсвіченими зсередини білим неоном.
Уляна вибрала один із салатів, якими були наповнені салатниці за скляною перегородою. Оплативши замовлення й отримавши металевий номерок, ми попрямували до нашого столика. Невдовзі офіціант приніс мою піцу.
За вечерею і розмовою незчутно збіг час. Коли ми покидали піцерію, вільних місць не залишилося, наш столик відразу зайняли.
Вечір зустрів нас увімкненими ліхтарями й ароматом першого цвіту. Уляна зволікала. Мені здалося, наче вона не проти ще трохи побути разом.
Ми подалися в парк — попри академічну книгозбірню й імпозантну споруду головпоштамту. На вході до салону мобільного звʼязку прибиральниця витирала шматою потріскану плитку сходів. Молода мати котила нам назустріч візок із заснулим навсидь малюком з солодко похиленою на плече голівкою.
Ми проходжались алеями, розмова то мережалася легким павутинковим візерунком, то затихала. Ні Уляна, ні я гадки не мали, що проведемо цей вечір удвох. Напевно, саме тому він здався нам таким чарівним. Центральною алеєю снували в обидва боки перехожі — вони заклопотано поспішали, байдужі до навколишньої краси, до ночі в осяяному блискітками ліхтарів серпанку, до зірок, що жевріли у незглибній темряві неба, освітлюючи доріжки у парках далеких галактик. Кожна хвилина неповторна, а їх не так уже, якщо вдуматися, багато.
Я провів Уляну на трамвайну зупинку і почекав, поки вона зайде у вагон. Пасажирів всередині майже не було. Коли трамвай рушив, Уляна піднесла руку, її пальці зворухнулися, та так і заціпеніли в нерішучості, наче щось зупинило їх. Трамвай уже віддалявся, а я все ще бачив її обернене до мене лице, на якому застигла суміш усміху і вагання, мов легкий подив.