Уляна закінчила педагогічний коледж і працювала в дитячому садку. На відміну від більшості випускників шкіл, які у вищих навчальних закладах опиняються навмання, волею батьків і завдяки їхнім звʼязкам, Уляна обрала свій фах цілеспрямовано. Її серце належало дітям. Ще ученицею, йдучи через шкільне подвірʼя, вона зачаровано зупинялася, спостерігаючи за поглинутою забавами малечею — безпосередньою та безжурною. В такі миті світ відкривався Уляні іншим, привітним боком.
Не довчившись до атестату, Уляна, хоча належала до найкращих учениць, покинула школу в особливому настрої, якого ніхто не зрозумів, а вчителі не схвалювали, проте ні тоді, ні згодом дівчина не шкодувала про це. Здібна, вона мала відмінне від панівного уявлення про успіх. Уляна була трохи не такою, як її однолітки, як чимало людей, для яких карʼєра й матеріальне на першому місці. Я назвав би її найуспішнішою людиною, з якою коли-будь знайомився, якби не те щось, яке час до часу затьмарювало красу її вродженої доброзичливості. Діти дарували їй достеменну, непідробну втіху, та насправді вона потребувала їх не менше, ніж вони її, шукаючи в спілкуванні з ними забуття, розпитувати ж я не наважувався.
Не раз я спостерігав, як малеча обступала її, мов Білосніжку. Гуртик крихітних істот, яким Уляна коли щось розповідала, коли читала книжку, коли бавилася з ними, а коли мовчки спостерігала за їхньою щасливою, благословенною вовтузнею. Вона була їм одночасно матірʼю, нянею, приятелькою і суддею, до якої чимдуж зверталися, коли щось у їхніх взаєминах дітей між собою загрожувало піти шкереберть. Проте іноді лагідність, яку випромінював її погляд, заволікав, наче хмари сонце, смуток. Уляна розмовляла з дітьми серйозно, як з рівнею, без кривлянь, до яких часто вдаються дорослі, гадаючи таким чином завоювати довіру. Малеча горнулася до неї — діти непомильно розпізнають, хто з ними щирий.
Після тієї вечері ми ще не раз заходили в «Нью-Йорк», як і в інші піцерії та ресторанчики, надаючи перевагу невеличким харчевням, схованим від людського ока, ласого на все крикливе, тоді як справжність цурається оманливо-надмірних обіцянок.
Уляна ловила кожне моє слово, зате мені подобалося слухати, як розповідала вона — про себе, подруг, роботу. Ми прекрасно розумілися, дівчина ділилась усім, крім одного, і хоча я знав, що не наші стосунки зумовили його, мене не покидало химерне відчуття, що якимось чином воно дотичне до нас.
Ресторани були кулісою, місцем, створеним побути вдвох, приводом зустрітися і спільно провести час. Ми відвідували виставки, концерти, театральні вистави й кінозали — завдяки Уляні я повернувся в повноцінне життя. Мюзиклів, які їй так подобалися, на сценах нашого міста не ставили.
Якось Уляна зупинилася перед рекламою нового мультиплікаційного фільму. З афіші на нас дивилися кумедні істотки. Уляна всміхнулася, наче вони були живі, а не намальовані. І хоча я не шанувальник мультфільмів і ніколи не був ним, ми придбали квитки на найближчий сеанс.
В тому, як Уляна цікавилася книжками та фільмами для дітей, я вбачав бажання глибше збагнути світ малечі, жити тим, чим живе вона; водночас, діти злагіднювали щось у ній самій — те, про що дівчина ніколи не заговорювала. Без сумніву, його злагіднювали також кумедні істотки на екрані. Хоч як це дивно, ми були далеко не єдиними дорослими за таким не зовсім звичним для нашого віку заняттям.
Доросле кіно дарувало емоції іншого ґатунку. Перед нами розгорталися ситуації, які могли б бути нашими. Життя будь-якої людини можна спроектувати на екран, навіть, на перший погляд, найменш цікаве. Розпізнати історію за серпанком зовнішньої буденності і розповісти її — це і є, на моє глибоке переконання, справжнє покликання мистецтва.
Резонансні стрічки обговорювали ще довго по тому, як вони вибували з прокату. Про героїв висловлювалися, як про достеменних людей — знайомих чи сусідів: про них сперечалися, виправляючи один одного, їх виправдовували, ними захоплювалися, їх ненавиділи і засуджували. Найкращі фільми розповідали про любов. Я пригадав «Соляріс» — стрічку, що спонукала мене прочитати книжку. І хоча Станіслав Лем, її автор, опирався «любовному» сприйняттю, для мене вона назавжди залишилася однією з найнезвичніших варіацій на одвічну тему. Любов на тлі чогось непізнанного, насправді ж — невимовного. І непоправного. Моторошний досвід, про який Лем уперто мовчав, проник у його книжки — подібно до космічної субстанції, що бентежила свідомість героїв зчитками їхньої ж памʼяті, зачаєних і недосяжних бажань. «Соляріс» волав за теплом людських стосунків, за довірою людини до людини. Писання врятувало Лема від божевілля — від туги, такої самої незмірної, як усесвіт.