Пообіді, як воно бралося припікати, Уляна читала на затіненій терасі книжку, а я лягав подрімати; заклавши руки під голову, я думав, що після сорока, найпізніше у пʼятдесят людина припиняє читати, хоча мало би бути навпаки. Принаймні, якоїсь миті література перестала цікавити мене. Найважливіші книжки я перечитав, а декотрі, такі як «Соляріс», кілька разів, хай і з запізненням. Потім ми йшли в басейн, розташований в сусідньому корпусі, сполученому з готелем. Розсувний дах був повністю відкритий, блакитнувато-зелена вода манила приємною прохолодою. Я занурювався, а тоді виходив і, сівши в крісло, милувався дівчиною, з якою мене звів випадок. Вона пливла від одного кінця до іншого, багато разів туди і назад, зосереджено й без зупинок. Уляна прекрасно плавала.
Увечері — це було за два дні до нашого відʼїзду — комплекс поповнився новими відпочивальниками. Довідалися ми про це наступного дня за сніданком. Гурт юнаків, що, як я колись, приїхали розважитися. Щоправда, їм не довелося діставати путівок, як свого часу нам: сьогодні будинки відпочинку однаково доступні для всіх бажаючих.
Ми вирушили на прогулянку, а пообіді я приліг. Коли я розплющив очі, Уляни на терасі не було. Книжка, яку вона читала всі ці дні, лежала неторкнутою на столику. «Напевно, Уляна пішла в басейн», — подумав я.
Я спустився вниз. Уляна саме заходила, проте не з боку басейну, а знадвору.
— Мені закортіло прогулятися.
Дівчина підвела на мене запитальний погляд.
— Прекрасне рішення. А я, здається, заспав.
Коли ми прийшли в басейн, юнаки кидали у воді мʼяча. Краєм ока я спостерігав за ними, а вони, не облишаючи гри, пасли очима Уляну, єдину жінку в чоловічому товаристві.
Того дня мені раптом закортіло по-справжньому плавати. Я здолав кілька басейнів, відчувши втому й водночас не маючи бажання здаватися. Колись я міг пливти годинами. Я поклав довести самому собі, що я ще в формі. Трійка видавалася не найгіршою оцінкою, якої я заслуговував. Якби не раптовий приступ, я витягнув би на четвірку.
Коли я вийшов з басейну й опустився в плетене пластикове крісло, один із парубків підплив до Уляни і запропонував приєднатись до гри. Спостерігаючи з мого улюбленого місця за мʼячем, Уляною і юнаками, я раптом подумав, що цього разу Білосніжка опинилася в оточенні принців.
Наступного пообіддя книжка продовжувала лежати неторкнутою на столі. Я почапав у басейн, проте Уляни там не застав — ні її, ні парубків. Я був єдиним плавцем, якому належала вода. Незважаючи на це, плавати не хотілося. Вмостившись у кріслі, я міркував про Уляну; якби вона влаштувалася на роботу в який-небудь інший дошкільний заклад, ми, напевно, ніколи не познайомилися б.
Вперше я вечеряв сам, без Уляни. Юнаків-студентів теж не було. Я ще посидів, проте ні дівчина, ні вони так і не зʼявилися. Коли я проходив повз рецепцію, мене окликнув жіночий голос:
— Ваша дочка залишила для вас записку.
Коли Уляна заповнювала реєстраційну картку, мені ненароком впало у вічі її прізвище, і хоча я не надав цьому значення, мені здалося, ніби це вже одного разу відбувалося — тут, зі мною, з нами. «Це дежавю, — сказав я собі. — Аберація памʼяті».
Може, то була делікатність, а може, рецепціоністка справді гадала, що ми батько й донька.
Мені спало на думку, що Уляна могла би бути й моєю онукою. А так ми просто друзі.
— Дякую, — мовив я, беручи складений аркуш.
Позаяк спати не хотілося, я облаштувався на терасі, задивлений у силуети гір, осяяних половинкою місяця. Так само життя складається з двох частинок: однієї світлої й другої темної. На тлі безвітряної нічної тиші звіддалік долинало жебоніння струмка.
Уляна повернулася серед ночі, виглядала розпашілою і щасливою. Її бадьорий настрій уперше викликав у мені змішані почуття. На щастя, Уляна цього не зауважила. Й уперше на її лиці не промайнуло тієї загадкової, зловісної тіні, яка мене непокоїла. Дівчина заходилася розповідати з притаманною їй і нашим стосункам невимушеністю, наче нічого не сталося.
Нічого й не сталося. З її записки я вже знав, що хлопці запросили її з собою. Вечеряли вони поза готелем, а тоді всі разом подалися на дискотеку. Моє сумʼяття не таке й дивне: якоюсь мірою я почувався відповідальним за Уляну.
Вранці, у день відʼїзду, ми спустились у містечко закупитися на дорогу, проте властивою метою нашої виправи став ярмарок, де можна було натрапити на щось цікавіше за призначений для туристів кіч.
Ми зупинилися біля ґерданів. Жодна прикраса не повторювала іншу. Кожна лінія, кожна барва складалася в послання, недоступне для нас, заворожених зовнішнім виглядом, та й, по правді, ми не зуміли би його розшифрувати.