Я давно хотів зробити Уляні подарунок, і кращої нагоди важко сподіватися.
На Уляниній шиї ґердан спалахнув неповторними барвами геометричного візерунку.
— Принцеса, — мовила продавчиня. — Наче з казки. Принц чекає на тебе. Той справжній, лише твій.
— У вас чарівна донька, — підморгнула вона мені.
Відтак додала, звертаючись до Уляни:
— Мої прикраси приносять, дівчино, щастя.
Коли ми заходили в автобус, накрапав дощ — перший за всі ті дні, які ми провідпочивали в Карпатах. На шляху, як ми пересіли в потяг, він перейшов у зливу. Уляна дивилась у вікно, яким текли струмки. Вітер підхоплював їх і намагався звіяти. Пагорби вздовж колії поступово нижчали, доки їх раптом зовсім не стало.
Ми продовжували зустрічатися, разом, як передше, проводили вільний час — у цукернях, кафетеріях, піцеріях, прогулювалися парком, де на деревах починало жовкнути листя. Щоразу раніше вмикалися ліхтарі. Я підходив під садок, в якому працювала Уляна, а далі ми йшли вдвох.
Того вечора я чекав, як завжди. Останні батьки забирали дітей. Ось на ґанку зʼявилися виховательки, про щось жваво гомонячи. Уляни серед них не було.
— А Уляночка відпросилася сьогодні раніше. По неї прийшов її хлопець. Гарний юнак, — сказавши це, вони повернулися до своєї розмови.
Я дивився їм услід — Уляна виходила разом з ними, інколи трохи швидше або пізніше. Я постояв ще якийсь час, осмислюючи почуте, а тоді почалапав геть.
Мені зовсім не хотілося їсти. Піца так і залишилася на столі, неторкнута й охолола. Все відбулося надто несподівано.
Якось я віч у віч зіткнувся з Уляниними співробітницями.
— Улянка більше в нас не працює.
Я приголомшено зупинився.
— Чарівна дівчина. Нам її дуже бракує, — і вони подалися далі, безжурно точачи ляси, а я ще довго стояв, неспроможний зібратися з думками.
Того вечора, коли я потрапив до Уляни на уродини, мені відкрилася таємниця тіні, що крала радість з її лиця, злодійкувато зʼявляючись і щезаючи.
Уляна розповіла не відразу, хоча я не мав сумніву, що вона вирішила все ще перед моїм приходом. Справжня довіра — це коли з тобою діляться смутком.
Це сталося задовго до нашого знайомства, Уляна ще навчалася в школі. Одного дня вона зустріла свого хлопця в товаристві іншої. Обоє йшли, обійнявшись, віддані солодкому воркуванню. Якби Уляна не кинула, тамуючи сльози, «Привіт!», вони проминули б її, не помітивши: для закоханих світ навколо перестає існувати.
Хлопець розгубився, проте не надовго: «Це Уляна, а це Ірина, моя дівчина». Проказав він це так, наче між ним і Уляною нічого не було. Мовби вони звичайні знайомі.
О, як я розумів Уляну! Подібним чином колись давно я втратив дівчину, яку нестямно кохав. Та для неї я був принагідною, скороминущою забавкою. Немає гіршого, ніж коли гасне жага до життя. Якби не діти, невідомо, як склалося б Улянине подальше життя і чи поготів воно мало б продовження. Малеча стала тим вогником серед мороку, що повернув її до тями.
Коли Уляна завершила, я сказав:
— Ти зустрінеш чудового хлопця. Повір мені, це неодмінно станеться.
Тієї миті я не думав, що станеться воно так скоро — я поготів не думав про це.
Того вечора Уляна завела мову про своїх батьків.
— Моя мати дуже пізно вийшла заміж.
— Через карʼєру?
— Ні, вона закінчила університет, проте майже не працювала.
— А з чого вона жила?
— З чоловіків, своїх коханців. Вони утримували її.
— А вона?
— Ніяк не могла зробити вибору.
— У неї не складалося з ними?
— Навпаки, вони ладні були віддати їй серце, а за неї — душу, однак вона розбивала серця, а душ не потребувала.
— А за твого батька вона вийшла з кохання?
— Вона не взяла його прізвища і мені також дала своє. Це нічого не означало б, якби не її зверхнє ставлення до нього, через яке я дуже страждала. Здається, вона була до нього байдужою. Проте він далі обожнював її. Я не певна, чи вона взагалі здатна кохати. Просто одного дня їй захотілося нарешті зупинитися. Вона була вже немолодою, а за нею упадали, як і раніше. Вона народила мене у вік, коли іншим жінкам кажуть, що вони застарі, щоб заводити дітей. Їй ніхто не посмів би такого сказати. Моя мати надзвичайно вродлива. Я не така.
— Ти прекрасна! — палко заперечив я.
Я не лукавив. Уляна була симпатичною, її відкритість надавала їй справжньої, до того ж рідкісної краси. Є зовнішня врода, а є краса, яка йде зсередини. Уляна дослівно випромінювала її; вона запевне успадкувала її від свого батька.
Якось — це було на самому початку нашого знайомства — Уляна прошепотіла: