— Я хочу, щоб ти мені все пояснював.
Ця фраза вʼїлася мені в памʼять. Я недооцінив відчайдушності, що прозвучала тоді в її голосі. Звісно, всього я пояснити не міг. Цього не зміг би ніхто. На боці Уляни була допитливість, на моєму — досвід.
Минуло декілька тижнів, і я зустрів їх. Вона — невисока, він — стрункий, худорлявий. Коли ми розминалися, я впізнав у хлопцеві юнака з басейну в будинку відпочинку. Вони пройшли повз мене — щасливі закохані, байдужі до навколишнього світу. Улянину шию прикрашав карпатський ґердан.
Наші стосунки визначала взаємна прихильність — немолодого чоловіка і юної дівчини. Спостерігаючи, як Уляна віддалялась, я зрозумів, що в моїх почуттях до неї було також щось інше. Заперечувати це означало б лукавити собі. Я відчув себе нещасним, однак це тривало якусь секунду; я зібрався і поклигав далі.
Колись давно об дівчину несказанної вроди розбилося моє серце. Я познайомився з нею в горах — в тому самому будинку відпочинку, де ми з Уляною провели два неповторних тижні. Вона приїхала туди з однокурсницями, я — з ватагою таких, як сам, парубчаків. Ще й зараз, по стількох роках, згадка про неї пройняла мене трепетом.
Я ще не раз зустрічав Уляну. Обоє були незмінно вдвох — вона і її хлопець. Він ставився до неї з великою увагою. Це дещо заспокоювало мене. Якби я був її батьком, я довірив би такому юнакові свою доньку. Уляна сяяла — найменша тінь не затьмарювала її обличчя. Вона цілком заслуговувала на це — кожна людина варта щастя.
Струсивши сніг, я заходжу в «Нью-Йорк». На таці, з якою віддаляється від каси юна пара, дві порції улюбленого Уляниного салату. Щось зворушливе в цьому. Він і вона геть інакші, а мені так, ніби я бачу Уляну та її хлопця: всі закохані чимось схожі. Скинувши пальто з хутряною підкладкою, я сідаю і роздивляюся емпаєр стейт білдінґ. З бокатої вазочки на столі виглядає пластикова ромашка.
Приступ починається млявим, майже лагідним поштрикуванням, подібним на слабкі електричні розряди, які поступово переходять в ниття, що розпливається тілом, провіщаючи спазми.
Неправда, що пістряк — недуга самотності. Статистика спростовує це.
Я топтатиму ряст лічені місяці. Це одкровення долинуло до мене крізь паволоку, викликавши притуплений подив, наче воно стосувалося когось іншого. Я довго оговтувався. Лікарі відмовилися лікувати мене, безнадійно розвівши руками, а замість цього порадили навести лад і підготуватися до останньої мандрівки. Та я поклав не здаватися. Зустріч з Уляною надихнула мене, прокинула щось приспане, що його недуга пригнітила, наче воно перешкоджало їй запопасти мене. Це моє життя. Ми живемо лише раз.
Це сталося незадовго перед нашим знайомством. Я нічого не розповів Уляні, не бажаючи її засмучувати. Я щасливий, що ми зустрілися.
В моїй голові зринає Улянине прізвище. Воно зачіпається, як голка за платівку. Його звучання дивовижно знайоме, воно пробивається сонцем крізь туман, крутиться стьожкою грудневої віхоли, швидше і швидше, викликаючи запаморочення, доки я раптом пригадую його, мовби мене прошиває блискавка. Моє відкриття подібне до осяяння.
Поволі запаморочення відходить, спазми розтискають обценьки. Їхнє стихання підступне, невдовзі вони навернуться з подвійною силою.
Мені водночас гірко і солодко.
Я бачу офіціанта, який несе піцу. Коли він поставить її на стіл, я скажу йому:
— Мені сьогодні шістдесят. Привітайте мене, юначе.
Кінцева станція
Висадивши валізу на полицю, сів біля вікна і поринув у читання. Якоїсь миті, почавши втрачати нитку, відклав книжку і взявся роздивлятися краєвид.
Сутеніло, поїзд їхав не зупиняючись, і коли шиба перетворилася на дзеркало, в якому відобразилося освітлене купе з ним, єдиним пасажиром, він роздягнувся і ліг. О п’ятій тридцять його розбудять, о шостій десять поїзд прибуває на кінцеву станцію.
Йому снилися чудернацькі речі, не повʼязані між собою. Сни скидалися на марення і швидко змінювалися. В одному за вікном простиралася нескінченна біла пустеля, і хоча сніг не припиняв падати, піт градом котився з нього.
Прокинувся від сонячного світла, що виповнювало купе. Годинник показував сьому тридцять чотири. Зіскочив на ноги, похапцем натягнув штани й сорочку. Крім чоловіка похилого віку в костюмі й краватці, на коридорі більше нікого не було.
— Дозвольте! — він насилу розминувся у завузькому, як на двох осіб, проході.
Купе провідників було замкнене, і він постукав — спершу легенько, відтак наполегливіше.
— Ми запізнюємося? — запитав, коли на порозі постав заспаний службовець з лицем, таким самим помʼятим, як уніформа.