— Звідки ви взяли?
— Вже за двадцять восьма.
— Тоді запізнюємося, — провідник знизав плечима.
У купе було душно, мінеральна вода в пляшці нагрілася, а на голландському сирі виступили краплини жиру. Кондиціонер не працював, вікно не опускалося.
Він знову прочинив двері. Теплий вітер напинав на коридорних вікнах малинові фіранки з тисненим флоральним візерунком, наче вітрила фантасмагоричної флотилії.
Минула половина дев’ятої. Поїзд суттєво запізнювався. Краєвиди за вікном були не знайомі. Він узяв учорашню книжку і, ніби щойно оце відклав, спробував, як напередодні, зануритись у читання.
Неспокій — годинник показував десять по десятій — ріс разом із хвилинами, що збігали. Відклавши книжку, зіскочив, сів, аби, знову підвівшись, рішучими кроками взяти курс на службове купе.
Цього разу двері були привідчинені. Він бачив провідника, як той сидить і дрімає, раз по раз скидаючись, коли голова самовільно хилилася то в один бік, то в другий.
— Я перепрошую.
Провідник розплющив очі.
— Перепрошую, — повторив. — У чому річ? Ми ніде не зупиняємося.
Провідник байдуже глянув на нього, потім у вікно, тоді на будильник, прикріплений до полички.
— Ви можете врешті-решт з’ясувати, чому поїзд ніде не зупиняється і ми так запізнюємося?
Провідник довго зволікав, а тоді знехотя буркнув:
— Спробую.
Перегодом, сидячи в купе, почув, як на попереду зашарудів у замку ключ, відтак зрипнули міжвагонні двері.
Коли знову вийшов на коридор, старця вже не було. В іншому кінці вагона біля вікна стояла повнява молода жінка. На дбайливо зачесаному волоссі дівчинки коло неї сидів великий білий бант з червоною каймою.
— Поїзд запізнюється. Причин для хвилювання немає.
Здавалося, хвилини, які прочекав, ніколи не закінчаться.
— Зробити вам чай? Каву?
Він заперечливо похитав головою. Провідник обернувся і пішов геть.
Його насторожило оте «Причин для хвилювання немає».
Не читалося. Вдивлявся у краєвиди, пильніше й пильніше, наче вкипаючи в них. Колись він уже скористався цим сполученням, однак збережені в пам’яті картини не накладалися на бачене зараз. Вряди-годи виднілися приземкуваті дахи селянських хатин, критих шифером і бляхою, рудою від іржі.
Настав південь, усі три стрілки на секунду збіглися. Пʼять годин тому він мав вийти на заплитчаному пероні кінцевої станції; проте поїзд не зупинявся — всупереч вивішеному в проході розкладу з великими й малими містами, довшими та коротшими зупинками, на яких старі жінки в хустинах торгували морозивом і варениками.
Він перейшов до сусіднього вагона, так само нелюдного, хіба що пасажири понишкли по своїх купе. Звернувся до молодика, який, спершись на поручень, гойдався в такт із рухом поїзда.
— У вас часом не буде мобільника?
— Часом... Слушно сказано.
— Ви теж зауважили?
— На жаль, — співрозмовник розвів руками, обрубуючи павутинку надії. — Відсутній зв’язок.
Й усе-таки він не хотів так легко здаватися.
— А ви давно пробували? Може, уже з’явився?
Молодик знехотя добув телефон. Від доторку дисплей ожив.
— Бачите?
— І що воно таке?
— Нічого особливого, — молодик скинув плечима.
— Тобто?
— Ми поза зоною досяжності. Ця територія не покривається зв’язком.
— Нічогенька територія...
— Це точно!
— Запізнюємося і не зупиняємося...
— Не маю поняття.
Вернувшись, приліг на матрац, не розкладаючи зібраної вранці білизни й не роздягаючись. Уперши погляд у полицю, намагався ні про що не думати.
Напевно, задрімав, бо, як прокинувся, стрілка годинника підповзала до другої. Вранці і ще навіть перед обідом у його хвилюванні домінували розгубленість і нетерплячість, зараз же наростав неспокій. За вікном байдуже пропливали незнайомі ландшафти, поїзд їхав швидко, іноді поруч виринала ще одна колія, щоб уже за мить зникнути. Жодного зустрічного транспорту, жодної станції, лише вряди-годи дахи селянських осель. Тепер хатини трималися далеко від колії, більше і більше відступаючи до обрію.
За столиками вагона-ресторану розташувалися поодинокі пасажири і одне-два крихітних товариства. Обравши місце напроти чоловіка, задивленого в кухоль з осілим на стінках шумовинням, він розкрив меню.
Коли офіціант, занотувавши замовлення, відійшов, він мовив, намагаючись приховати глибину сум’яття й одночасно даючи вихід обуренню:
— Яке неподобство!
Пасажир напроти нього підвів погляд.