Я чую голос гітари, він опритомнює мене. Звуки долинають із сусіднього будинку — останнього, якого я ще не згадав. Він розташований по інший бік від нашого над самою дорогою. Цією дорогою пішов з дому мій брат. Я бачу у вікно батька, який несе валізу, з якою приїхав колись до міста, де познайомився з моєю матірʼю, і брата зі спортивною сумкою. Брат ходив із нею, напівпорожньою, на тренування, так, наче наперед готувався піти геть. Вона була настільки просторою, що я без труднощів уміщався в ній, як у спальному мішку. Батько відпроваджує брата на вокзал, а ми з мамою стоїмо і спостерігаємо.
Я завжди мріяв навчитися гри на гітарі. Прагнув завойовувати нею жіночі серця. Я жадав підкорити одне-єдине серце.
Якоїсь ночі ми прокинулися від гуркоту — вулицею повзли танки, вуличні ліхтарі освітлювали їхню брудно-зелену поверхню, вежі й гармати. Танки сунули і сунули, вони скидалися на роботів, жодної людини, тільки вони. Один за одним вони рухалися серединою порожньої о цій порі вулиці. Їх перекидали кудись під покровом ночі; ми не мали поняття, куди вони прямують. Дорога вела в аеропорт, дорога вела за місто, дорога вела в напрямку гір.
Батько з матірʼю тривожно вдивлялися в освітлену ліхтарями вуличну ніч. Я втиснувся між них і теж дивився. Танки нагадали батькові шістдесят восьмий, коли він дивом не опинився в Чехословаччині. Батька, який давно вже відбув армію, несподівано викликали у військкомат. З місця дислокації їх доправили на аеродром, запакували у військовий літак, й аж коли машина здійнялася в повітря, їм повідомили курс. Літак уже був недалеко від кордону, як екіпажеві наказали повертатися.
Там, у літаку, батько поклав за першої ж нагоди дременути на Захід — він не вірив в інтернаціональний обовʼязок. До будь-яких ідеологій він ставився з підозрою; ця ідеологічна нехіть перейшла мені, мабуть, від нього. Що дужче його ними пресували, то обізленішим і замкнутішим він ставав. Він був бездоганним солдатом зі зразковими показниками в усіх нормативах. Шинель, у якій вернувся, демобілізувавшись, батько стелив, коли вкладався ремонтувати автомобіль. За цим заняттям він відпочивав — від роботи, від нас, від думок, що роїлись у його голові, від нездійснених задумів, від того, що тримало його в напрузі. Про військо, якому віддав три роки молодості, він розповідав мало і неохоче.
Не думаю, що батько зміг би втекти — радше за все, його застрелили б. З його боку це було божевільною авантюрою. Але навіть якби йому пощастило, то не народився б я, а матері з братом, який зʼявився на світ кілька місяців по тому, як батька зрекрутували, довелося б не з медом. Братові й без цього довелося не з медом.
Батька мій брат уперше побачив у свої два роки. Увесь попередній час вони комунікували один з одним через фотографії, як болгарська ясновидиця Ванґа з пропалими безвісти, — батькові жодного разу не дали відпустки, навіть із нагоди народження його першого сина. Мати надсилала світлини немовля, а батько — себе в уніформі. В голові мого брата, крихітного, довірливого і недосвідченого, відклалося, що батько — це той, який існує лише на світлині. Він пережив шок, побачивши його не на фотопапері. Одного дня батько зійшов з фотографії, щоб узяти його на руки. Суворий чоловік уперше всміхнувся йому. Доти батько ніколи не усміхався — на світлинах він завжди пильний і зосереджений. У дійсності він, звісно, сміявся, проте не так часто. Було б дикунством вимагати цього від нього.
Якби я не народився, я нічого не знав би про нас і не міг би розповісти.
Гусениці вкарбувалися в асфальт, і ми, дітлахи, ще багато разів ходили роздивлятися залишені ними сліди.
Нас ніколи ні про що не питали — хтось десь усе вирішував, ставлячи перед фактом. Утім, життя триває всупереч доктринам, по той бік від їхнього шалу й лукавства. Воно має свою логіку і визнає лише власний трагізм.
Усе, що маю, я неодмінно скажу. Годі сподіватися гладкої оповіді — я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть — навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить.