Закинувши ранець, я прожогом вилітаю надвір. Наприкінці квітня починається перехід до канікул — поступово перестає хотітись їсти, і ціле літо прагнеться тільки пити. Я пʼю все поспіль — молоко з алюмінієвого баняка, в якому ми кипʼятимо його і зберігаємо, компоти, що залишилися після зими (їх належить допити, бо скоро будуть нові), солодку воду з вуличного автомата біля входу до гастроному, соки в самому гастрономі, сильно розведені водою, і просто воду, холодну протічну воду з кранів і вуличних колонок. Мати просить не пити з холодильника, проте мені ліньки гріти — я не маю часу. Коли пʼю молоко, я вдома сам; батьки на роботі. Ковтаю прямцем з баняка і ставлю назад у холодильник. Навіть не роззуваюся.
Вітер зриває цвіт із вишні, білі пелюстки летять в обличчя — лагідний весняний сніг. Я заплющую очі, а коли розплющую, бачу її. Віка стоїть у кінці доріжки, що веде від мого підʼїзду до рогу її будинку; на ній жовта сукня в чорні горошки. Я ще не здогадуюся, що закохаюся по самі вуха і божеволітиму від цього неймовірного почуття. Деколи вона грає з подружкою в бадмінтон.
Я йду в гастроном і купую перше того сезону морозиво у вершковій глазурі, моє улюблене. Взимку морозивом не торгують, воно зʼявляється навесні, ближче до літа. Сівши на виступ вітрини, я їм його і проводжаю поглядом поодинокі автомобілі, що їдуть в обидва боки.
З блаженства мене виводить Мик.
— Ти що тут робиш?
— Сиджу. А ти, Мику, звідки взявся?
— Бабця послала.
— По пиріжки? — жартую.
Мик змірює мене недовірливим поглядом.
— По борошно.
— Зараз, серед білого дня?
— Так, — каже Мик без ентузіазму.
— І ти погодився? — дошпилююсь далі.
Мик ще дужче хнюпиться:
— А тобі що?
— Я так.
— Будуть вареники.
Мика збадьорюють власні слова, вони звучать обнадійливо, даючи йому опертя і віру в найближче майбутнє. Мик сам як вареник. Мик — скорочення від Микола. Його сестра теж називає його Миком, а поступово і його батьки почали його так кликати. І мої також. Вони прихильні до Мика — господарний хлопчина і ввічливий, завжди привітається. Для нас усіх він Мик, лише для своєї бабці — Микольцьо.
— Он як! — кажу, щойно тепер помічаючи, як ласиться він на моє морозиво.
Мик як примагнічений.
— Чого так вилупився?
— Дай полизати.
— Дідька лисого!
— Дай.
— Купи собі.
— Не можу.
— А борошно можеш?
Бабця виділила Микові рівно стільки, скільки коштує борошно. Мик отримує кишенькові, які, однак, витрачає ще в школі на великій перерві. Мик їсть усе — влітку в нього апетит не менший, ніж узимку. З цим він проблем не має. Як і зі своєю комплекцією, причому в футбол ганяє незгірше від Марадони. Я теж не належу до худих, хоча до Мика мені далеко.
— То що, даси?
— Пʼять вареників, — ще не літо, та й від вареників я не відмовився б навіть у найгіршу спеку.
— Згода.
— Давай.
— Стривай.
Я обʼїдаю глазур і віддаю Микові добру половину морозива. Мик перебив мені насолоду, проте я не серджусь на нього, понадто виторгував порцію вареників. Такий обмін мене цілком удовольняє, хоч я й від десятка не відмовився б. Вареники Микової бабці варті того; інколи Мик виносить їх нам просто так — коли вже йому несила на них дивитися. Щасливець! Моя мати вареники ліпить дуже рідко, і в них грубше тісто. Вони смачні наступного дня, якщо підсмажити їх на пательні. В найбільш підрумʼянених місцях тісто розщеплюється, утворюючи повітряні кишеньки. В моєї матері не залишається часу на куховарення — всю її енергію поглинає робота. Тільки в неділю вона стає за кухонну плиту, а якщо вже серед тижня, то пізніми вечорами; засинаючи, я чую, як ценькають на кухні баняки. Мій батько в цей час прасує у вітальні білизну. Удвох вони гарують на наше з братом майбутнє.
Майбутнє було дуже далеко, тривалий час воно нічого не означало для мене, поки я не наштовхнувся на одну дату. Я прочитав про неї в інтервʼю, опублікованому в нашій місцевій газеті. У ньому розповідалося, коли перші інопланетяни досягнуть Землі, а на підтвердження наводилися математичні розрахунки. Це мало статися пʼятнадцятого квітня тисяча девʼятсот девʼяносто третього року — я назавжди запамʼятав це число. Ще б пак! Інтервʼю дав відомий астрофізик і уфолог, він розповідав про це так, наче про найбуденнішу річ. Для мене його міркування звучали неймовірно круто: отакої — за допомогою формули передбачити, що буде! Формулу я переписав про всяк випадок у шкільний зошит. Я навіть пробував застосувати її, щоб зʼясувати певні приземленіші речі, проте, звісно, без успіху.