— Віко?
На мене найшло, і я почав писати любовні листи. Я не знаю, звідки воно взялося. Воно опосіло мене, і я став ним. Листи були моїми першими художніми творами. Я ховав їх у дуплі береста, освідчення у великому коханні, переконаний, що Віка знайде їх і прочитає. Хоча берест ріс під її вікнами, добула їх звідти не вона.
Дмитрик мешкав у тому самому будинку, що й Віка, двома підʼїздами далі. Хоча він носив імʼя свого прадіда, на ньому це коли й позначилося, то згубним чином. Із ним особливо ніхто не приятелював. Щось дошкуляло йому, і він виміщав це диким ставленням до інших. Здавалося, він назавжди так і залишиться Дмитриком без певного ремесла, з успадкованою предківською славою і тим чимось, що продовжувало йому заважати і здавалося теж успадкованим. Саме слави свого батька, керівника науково-дослідного інституту, визнаного науковця, він так і не здужав перерости. А ще молода лаборантка, яку батько привів додому замість Дмитрикової матері... А може, річ зовсім не в цьому.
Коли я вийшов надвір, Дмитрик уже чатував на мене. Він не любив мене, я викликав у нього якесь незбагненне осатаніння. Він не любив нікого, жадаючи при тім, щоб любили його. Від того, що його недолюблювали, він непомірно страждав і поводився ще гірше. Мене ж він не любив по-особливому. Я вважав це примхою, і жив би з цим далі, і нічого б не сталося. Я просто уникав його.
Й ось я побачив Дмитрика з паперами в руці. Ще ні про що конкретне не здогадуючись, із його виразу я, однак, зрозумів, що станеться щось непоправне і стосуватиметься воно мене. А далі Дмитрик бігав подвірʼям, горланячи, наче його ошпарили, і вимахуючи паперами. Від кожного мого «Віддай!» він тріумфально підстрибував, розчервонівшись, як печений рак, і скидався на божевільного, на якого найшов раптовий шал.
У його руці були мої любовні зізнання. Коли я їх клав у дупло, мені й на гадку не спало, що взяти їх звідти може не тільки Віка. Що руку туди може занурити будь-хто. Тим будь-ким виявився Дмитрик. Можливо, він натрапив на схованку ненароком, а може, вистежив, як я кладу їх туди. Лиходій дико реготав, а я намагався наздогнати його і відібрати листи. Потьмарення, навіть якщо це високі почуття, коштує дорого.
Попереднього разу Дмитрик так гасав з опаришами — щоправда, тоді тікав не він, а від нього. У третьому підʼїзді мешкав дядько, який тримав пса — невеличкого дзявкливого, гострозубого і прудкого, як комета, злюку. Пси часто подібні до своїх господарів, я це не раз спостерігав, проте в цьому випадку схожість сягала значно глибше за зовнішні риси — господар і його пестун мали однаковою мірою лиху вдачу. Казали, він нацькував шавку на кошеня, щоб порозважатися. Кошеня було ще молодим і недосвідченим, і хоча в ньому таки спрацював інстинкт самозбереження, воно не мало жодного шансу. Господар потім хвалився кумпанам, з якими різався в доміно, як пес перегриз нещасній тварині горло; він пишався своїм улюбленцем. Кішка, кошеняткова мати, ще довго приходила і туркала безживне тільце то мордочкою, то лапкою, лизала його язиком, а потім лягала коло нього, як тоді, коли воно було геть крихітне, при цьому якось жалібно, ледь чутно понявкуючи.
Трупик лежав на траві, в ньому множилися опариші. Їх наплодилося так багато, що було видно, як під ослизлою шкірою все рухається. Потім шкіра луснула, оголивши безліч дрібних хробачків. Вони були білі в брудно-загнилому тільці. Дядьки приходили і набирали їх звідти для риболовлі, вельми задоволені, — риба добре велася на таку наживку. Принагідно рибаки обмінювалися ловецькими новинами. З риболовлі азартники приносили окунів, карасів і линців. Один із них сушив їх на нашому подвірʼї на мотузці просто сонця на тараньку, жінки інших смажили улов на пательнях. Рибу їли з великим апетитом, її запах долинав із відчинених кватирок і віконних стулок тісних кухоньок.
Зачерпнувши голіруч жменю опаришів, Дмитрик припускав за дітьми і жбурляв у них хробаків, нестямно радіючи кожному влучанню. Якщо ж йому вдавалося кого-небудь зловити, він закидав опаришів жертві за комір, а якщо та пручалася, намагався її ними нагодувати. Збриджена, налякана, принижена істота розпачливо верещала, тоді як кривдник, влаштувавши переможний танок, знову брався за своє.
Дмитрик переслідував молодших від себе, яких йому було легше запопасти; їхня безпорадність і наполоханість приносила йому більше втіхи. Від нього годі було відкупитися, Дмитрика не цікавили ні гроші, ні речі — його захоплював процес знущання. Малюки, хоч літо стояло в розпалі, відмовлялися показуватися надвір. Дмитрик був для них чимось на кшталт природної стихії, яку краще пересидіти вдома. Рештки загризеного кошеняти ще довго дотлівали в траві, що виросла високою-високою, такою, що їх уже не було видно.