Так я вперше побився за дівчину. Якщо бути точним, за любовні листи, яких вона так і не прочитала. Згодом фрази з тих писань я вкладатиму в уста моїх героїв, деколи цілі речення, нічого не змінивши — жодного слова. Цього ніхто не знатиме — ні редактори, ні видавці, ні читачі, лише я. Віка про це також не знатиме. Поступово до мене дійде, що більшість написаних мною творів — освідчення в коханні, нескінченний, пофрагментований любовний лист до дівчини в жовтій сукні з чорними горошками. На його тлі все, що відбуватиметься у перервах між фрагментами, виглядатиме другорядним.
Хай там як, саме Дмитрикові я завдячую кардинальний і геть несподіваний поворот у моїй любовній одіссеї. Якби не він, я ще довго і марно наповнював би дупло листами, невідь на що уповаючи. Я зобовʼязаний йому, що вчасно облишив платонічні дурощі. Світ прояснився, наче після затяжної негоди, і я збагнув, що можу дійти до кінця доріжки і заговорити до Віки. Що вона все ще стоїть там, мовби чекає на мене. Нас розділяв якийсь тузінь-другий кроків.
Того дня, як я вийшов із дому, почав накрапати дощ. Я ще не встиг розкрити парасолю, як помітив її, яка стояла на перетині доріжок. Я поквапився, щоб дівчина не змокла. Віка зовсім не здивувалася моїй появі і парасолі над нею. Ми пішли разом, так, наче вона й чекала на мене. Я відчув, як її рука сплелася з моєю. Віка прихилилася близько-близько, я вловлював її подих і відчував доторк її волосся. Коли злива закінчилася і довелося складати парасолю, я пережив велике розчарування. Я волів би, щоб злива не завершувалася ніколи. Як ми так ходитимемо все життя на дощі під моєю парасолею, і що з того буде, і що буде, коли дощ не вгаватиме і не вгаватиме, я не замислювався.
Парасоля зробила нас із Вікою приятелями. Я вважав, що ми під нею побралися. Віка, напевно, здивувалася б, якби я їй це сказав. А може, й ні. Тоді я вперше побачив її густо вкрите веснянками лице. Я вперше побачив його зблизька. Проте були то не звичні круглі цятки, а дрібні рисочки, подібні кольором до легкої засмаги. Такого лиця я ще ніколи не зустрічав. Очі Віки мали барву морської хвилі, вони були чисті-чисті, як вода на світанку в Чорному морі. Я пірнув би в їхню глибінь і плив. Я купався в них, а вона не заперечувала. Давала можливість робити це досхочу.
Інцидент вичерпався, Дмитрик і я уникали один одного. Я шкодував, що так сталося. Мати присоромила мене, хоча всіх деталей вона не знала, а я не вважав за потрібне втаємничувати її. Якби йшлося не про любовні листи, не про найсокровенніше, яке я, врешті, звіряв самому собі, я відреаґував би не так бурхливо.
Моя і Дмитрикова матері працювали на одному підприємстві і незрідка верталися додому разом. Якось ми навіть побували в них удома — Дмитрикова мати запросила нас до себе. Ми прийшли з квітами й гостинцями. Під час візиту Дмитриків батько упадав за моєю матірʼю, і це виглядало не надто симпатично. Ми подякували за гостину. Більше до Дмитрика ми не приходили, як і вони до нас — заанонсованих відвідин у відповідь так і не відбулося. Ми були тоді учнями першого класу, щоправда, різних шкіл; Дмитрик був старшим від мене на кілька місяців.
Дмитрикова мати продовжувала любити Дмитрикового батька навіть по тому, як він проміняв її на лаборантку. Вона виправдовувала й обожнювала його — кохання блукає незбагненними стежками. Безумовно, вона любила також і Дмитрика, як моя мати нас із братом, і невимовно страждала.
Судячи з усього, жінки не надто довго наснажували Дмитрикового батька. Невдовзі він привів наступну, приятельку попередньої. Він потребував їх, нових і нових, а вони, покинуті, далі самовіддано кохали його, шукаючи причин розлуки в собі, в обставинах, у науці. В пантеоні небесної і земної слави всі вони, задля справедливості, мали б покоїтися біля нього — без них він не зробив би своїх важливих для поступу людства відкриттів.
Коли Дмитриків батько вперше привів лаборантку, Дмитрикова мати була на роботі, а Дмитрик саме прийшов зі школи. Батько сказав Дмитрикові, що це його помічниця і вони зараз робитимуть дослід, а це небезпечна штука, конче, однак, потрібна, бо без неї життя не може рухатися вперед, а ще від неї залежить його, Дмитриків, добробут. Дмитрик не розумів, що це таке. Ніхто з нас ще не розумів, що таке добробут, — над таким ми не задумувалися. Ми були далекими від подібних понять і ближчими до землі, дрібних радощів і пригод. Жук, який ліз по траві, важив для нас більше за слово «добробут»; і за будь-які інші гучні слова.