Щоб Дмитрик не постраждав, батько випровадив його з дому:
— Іди погуляй.
З нагоди експерименту домашніх завдань можна було не виконувати. Дмитрик вештався вулицями, доки його підібрала, вертаючись з роботи, мати. Коли вони зайшли до помешкання, лаборантки вже не було. Судячи з того, що всі речі залишилися на своїх місцях і ніщо не зазнало пошкоджень, експеримент здійснено успішно. Якийсь час батько приховував свої стосунки, проте шила в мішку втаїти годі.
Відтоді він щоразу виставляв сина за двері, навіть тоді, коли його нові музи переселялися жити в їхнє помешкання, тож додому хлопчина потрапляв лише пізно ввечері. Дмитрик з цього зовсім не радів, хоча багато часу проводив надворі, де ніхто не контролював його і не вказував, що робити, — мрія кожного підлітка. Він був єдиним сином своїх батьків — із наступними жінками в Дмитрикового батька дітей не було. Можливо, якби його батько був не таким геніальним, у Дмитрика склалося б не гірше, ніж у Павла. Ніж у всіх нас. Однак теорія ймовірностей, принаймні в цьому питанні, невдячна річ — вона нікуди не веде і нічого не змінює.
Вважалося, що хлопець ніколи не подорослішає. Він уже мав вуса й бороду, хай і ріденьку, а його й далі називали Дмитриком. Він так і залишився низьким, невисоким, на диво, однак, покремезнілим парубчаком, мовби одного дня відмовившись рости — на знак протесту проти власного батька, проти інших дітей, яких він не сприймав, а вони не сприймали його, проти цілого світу, а визначений йому природою запас росту втілився у кремезність.
Ми всі мали те, чого не мав він, — сімʼю. Ймовірно, це й було нашою головною провиною, проте я до кінця не впевнений. Він був далеко не безнадійний; він і вчився не найгірше. Він рухався по висхідній і в початкових класах тримався не на свої літа зріло й відповідально, мати займалася ним, читала йому добрі книжки. Батько, поглинений вищими матеріями, узагалі ним не займався, а ось мати зі шкіри пнулася, щоб Дмитрик мав повноцінне, багатогранне дитинство. А потім стався обвал. У часі це збіглося з появою в домі першої лаборантки. Відтоді Дмитрик невпинно котився похилою площиною, і ніхто та ніщо не могло його стримати.
І все ж громадська думка нашого кварталу помилилася. Її пророчий потенціал виявився суттєво скромнішим, ніж у грецькій трагедії, тоді як сама трагедія не забарилася.
Дмитрик, хоч і з запізненням, подорослішав. Одного дня він перестав бути Дмитриком. Я б нікому не побажав такого зрілішання. Він освятив його кровʼю власного батька і його чергової музи. Сусіди стали першими свідками запізнілої й тим моторошнішої ініціації. Коли вони ввійшли в помешкання, Дмитро — він уже не був Дмитриком — сидів на табуретці з сокирою в руках, а в ліжку лежали два порубані її лезом тіла: його батька і батькової коханки. І хоча Дмитро ніби лишився тим самим, яким його завше знали, якийсь темної урочистості ореол оточував його. Він не чинив опору, він узагалі нічого не сказав. Коли його виводили, він тюпав механічно й байдуже, мов завідний. Наче то не він і не з ним усе діялося. Коли його запитали, чи усвідомлює він, що скоїв, він дивився кудись відсутнім поглядом. Коли Дмитрові повідомили, що він убив рідного батька, він здивовано повторив почуте, на хвилю застиг у химерній задумі, а тоді зненацька зареготав.
То був другий за трагічним надривом похорон у нашому кварталі.
Першою була смерть Вікиного брата. Він розбився, врізавшись на мотоциклі у вантажівку. Це сталося на нашій вулиці, як ми були в школі.
...Ми йдемо з Вікою на річку, вітер здуває з тополі пух, бгаючи його докупи й котячи запорошені клаки, доки там, де закінчується асфальт, вони заплутуються в траві. Я несу капу, якою вдома ми накриваємо диван. Стелю її над берегом, у затінку дерев. Ми роздягаємось, лягаємо і лежимо. Сонце ряхтить крізь тремтливий палист. Потім ми підводимось і заходимо у воду. Вода в річці холодна, незважаючи на те, що надворі спекотне літо. Я хлюпаю на себе, а потім занурююся по шию. Віка заходить у воду повільно, я милуюся нею. Ми купаємось у невеличкій затоці, яка утворилася від того, що русло в цьому місці різко завертає. Течія тут слабне. Ми пливемо поруч. На річку ми ходимо щодня. Це наш із Вікою медовий місяць.
Увечері зустрічаємося в літньому кінотеатрі біля спортивного майданчика, де з настанням сутінок показують фільми, які перед тим побували в прокаті: стрічки поточного й попередніх сезонів. Ми сидимо на лаві в третьому ряду, на нашому улюбленому місці. Пучок світла проектується в напрямку сцени над нашими головами, за екран править біла стіна під накриттям.
— Я стану кіноакторкою.