- Це найкраще місце для нього, - твердо заявив Дамблдор. - Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.
- Листа? - розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. - Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім'я знатиме кожна дитина!
- Авжеж, - підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. - Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?
Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:
- Так... Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? - Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.
- Його принесе Геґрід.
- Гадаєте, це... безпечно - довіряти Геґрідові таку важливу справу?
- Я б і своє життя йому довірив, - відповів Дамблдор.
- Я не кажу, що в нього немає серця, - неохоче протягнула професорка Макґонеґел, - але ж погодьтеся - він легковажний. Він схильний до... Що це?
Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.
Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.
У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.
- Геґріде, - полегшено зітхнув Дамблдор. - Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?
- Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, - відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. - Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.
- Проблем не було?
- Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.
Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.
- Це?.. - пошепки запитала професорка Макґонеґел.
- Так, - сказав Дамблдор. - Він матиме цей шрам назавжди.
- Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?
- Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, - і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.
Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.
- Прошу пана, можна... можна я попрощаюся з малим? - попросив Геґрід.
Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.
- Тссс! - зашипіла професорка Макґонеґел. - Розбудиш маґлів!
- В-в-вибачєйте, - проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. - Але м-м-маю такий жаль... Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами...
- Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, - зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.
Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.
- Що ж, - мовив нарешті Дамблдор, - це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.