— Так, Дамблдор — справжній псих! — гордо сказав Рон. — Слухай, ти мусиш швидко видужувати — завтра бенкет на честь закінчення навчального року. Очки вже пораховано, і Слизерин, звичайно, переміг, — ти пропустив останню гру з квідичу, а без тебе Рейвенклов нас побив, — зате їжа буде класна!
Цієї миті з'явилася мадам Помфрі.
— Минуло вже майже п'ятнадцять хвилин, негайно виходьте! — рішуче звеліла вона.
Тієї ночі Гаррі добре виспався, і на ранок почувався майже здоровим.
— Я хочу піти на бенкет, — звернувся він до мадам Помфрі, яка складала на столі купу його коробок з цукерками. — Мені вже можна, правда?
— Професор Дамблдор дозволяє тобі піти, — осудливо промовила вона, мовби професор Дамблдор не усвідомлював, якими небезпечними для здоров'я можуть бути бенкети. — А до тебе тут ще один відвідувач.
— Добре, — сказав Гаррі. — І хто?
Тієї миті у двері боком пропхався Геґрід. Коли він опинявся в будь-якому приміщенні, то завжди видавався занадто великим. Він присів біля Гаррі, глянув на нього і зайшовся плачем.
— Це… всьо… моя… клята… помилка! — ридав він, затуляючи руками обличчя. — Я си розповів тому мерзотнику, як пройти повз Флафі! Я розповів йому! То було одне, чого він не знав, а я йому взяв — і бовкнув!.. Ти міг загинути! І всьо через оте драконяче яйце! Я ніколи більше не буду пити! Мене варто звідси гнати, щоб я жив з маґлами!
— Геґріде! — гукнув Гаррі, якому важко було дивитися, як велетень здригається від щирих ридань, а його бородою стікають величезні сльозини. — Геґріде, він би все одно якось довідався, це ж Волдеморт. Він довідався б усе, навіть якби ти йому нічого не казав.
— Ти міг загинути! — ридав Геґрід. — І не називай те ім'я!
— ВОЛДЕМОРТ! — вигукнув Гаррі, й Геґріда це так приголомшило, що він перестав плакати. — Я зустрівся з ним і не боюся називати його ім'я. Геґріде, прошу, заспокойся, ми врятували камінь, і тепер його вже нема, і ніхто ним не скористається. Візьми шоколадну жабку, в мене їх повно…
Геґрід витер долонею носа і сказав:
— Файно, що ти нагадав! Маю для тебе дарунок.
— Часом не канапка з горностаїною, ні? — стурбовано озвався Гаррі, й Геґрід нарешті ледь усміхнувся.
— Нє-е. Дамблдор учора дав си мені вихідний, щоби це всьо позбирати. Звісно, він мусив би мене вигнати, але… маємо те, що маємо. На, візьми оце…
То була чималенька книжка у шкіряній оправі. Гаррі зацікавлено розгорнув її. В ній було повно магічних фотографій. З кожної сторінки до нього усміхалися й махали руками його мама і тато.
— Я вислав сови до всіх шкільних друзів твоїх батьків і попросив їх надіслати фотки… Бо я си знав, що ти не маєш жодної… Тобі сподобалоси?
Гаррі не міг говорити, але Геґрід усе зрозумів.
Того вечора Гаррі пішов на бенкет сам. Він затримався через мадам Помфрі, яка ще раз хотіла його добре оглянути, тож коли він прийшов, Велика зала була вже повна. її оздоблювали зелено-срібні слизеринські барви на честь того, що Слизерин усьоме поспіль завоював кубок гуртожитків.
Величезний прапор зі слизеринською змією закривав собою всю стіну за Високим столом.
Коли увійшов Гаррі, зненацька запала тиша, а потім усі нараз заговорили. Він сів за ґрифіндорський стіл поміж Роном і Герміоною і намагався не помічати, як усі ззиралися на нього, дехто аж підводився, щоб краще його розгледіти.
На щастя, невдовзі прибув Дамблдор і всі розмови стихли.
— Ще один рік минув! — бадьоро почав Дамблдор. — Але перед тим, як ви вгризетеся зубами в наші чудові страви, мусите ще послухати моє старече базікання. Що це був за рік! Сподіваюся, у ваших головах трохи побільшало всякої всячини… але попереду ціле літо, щоб як слід вивітрити їх до початку наступного навчального року! А тепер, як я розумію, надійшла пора вручити кубок гуртожитків. Отож очки розподілилися так: на четвертому місці Ґрифіндор — триста дванадцять очок; на третьому Гафелпаф — триста п'ятдесят два; Рейвенклов має чотириста двадцять шість, а Слизерин — чотириста сімдесят два очки.
Слизеринський стіл завирував оплесками і радісними вигуками. Гаррі бачив, як Драко Мелфой гупав по столу своїм важким келихом. Це було бридко.
— Так-так, браво, Слизерин! — сказав Дамблдор. — Одначе мусимо врахувати нещодавні події.
У залі запала тиша. Усмішки на обличчях сли-зеринців дещо зів'яли.
— Гм! — прокашлявся Дамблдор. — Я маю розподілити кілька додаткових очок… Що ж, поглянемо… Ага!.. По-перше, містер Роналд Візлі…
Рон густо почервонів, і його обличчя скидалося на спечену на сонці редиску.
— …за найкращу за багато років партію в шахи, зіграну в Гоґвортсі, я нагороджую Ґрифіндор п'ятдесятьма очками.
Від захоплених вигуків ґрифіндорців мало не впала зачарована стеля; здавалося, навіть зорі нагорі затремтіли. Було чути, як Персі вигукував іншим старостам: "Це мій брат!.. Наймолодший брат!.. Він виграв у зачаровані шахи професорки Макґонеґел!"
Нарешті знову запанувала тиша.
— По-друге, міс Герміона Ґрейнджер… За її вміння застосовувати холоднокровну логіку перед вогненним полум'ям присуджую Ґрифіндорові п'ятдесят очок.
Герміона долонями затулила обличчя; Гаррі мав велику підозру, що вона не втримала сліз. Ґрифін-дорці шаленіли з радощів: вони набрали додаткових сто очок!