Геґрід видавався приголомшеним, тож Гаррі швиденько додав:
— Вибачте.
— Вибачте? — гаркнув Геґрід, повернувшись до Дурслі, що відступили в тінь. — Це ось цим треба вибачатися! Я знав, що ти не отримуєш листів, але — нехай його шляк трафить — і в гадці не мав, що ти нічогісінько не будеш знати про Гоґвортс! Тебе ніколи не цікавило, де твої батьки цього навчилися?
— Чого «цього»? — запитав Гаррі.
— ЧОГО ЦЬОГО? — вибухнув Геґрід. — Ану, зачекай хвильку.
Він скочив на ноги і, розлючений, здавалося, заповнив собою всю хатину. Родина Дурслі зіщулилася під стіною.
— Ви хочете сказати, — заревів Геґрід до Дурслі, — що сей хлопець… сей хлопець… не знає нічого про… не знає НІЧОГО?
Гаррі подумав, що це вже занадто. Він, зрештою, ходив до школи й мав непогані оцінки.
— Я дещо знаю, — виправдовувався він. — Скажімо, математику й таке інше.
Але Геґрід тільки махнув рукою й мовив:
— Я маю на увазі наш світ. Твій світ. Мій світ. Світ твоїх батьків.
— Що це за світ?
Здавалося, ще мить — і Геґрід просто вибухне.
— ДУРСЛІ! — загримів він.
Дядько Вернон, збліднувши, наче мрець, бурмотів якісь нісенітниці. Геґрід нестямно глянув на Гаррі.
— Але ж ти повинен знати про своїх мамусю й татуся, — сказав він. — Вони знамениті. І ти знаменитий.
— Що? Мої… мої мама й тато справді були знамениті?
— То ти й… то ти й цього не знаєш?.. — Геґрід пригладив розчепіреними пальцями свою гриву, ошелешено втупившись у Гаррі. — То ти не знаєш, хто ти? — зрештою вимовив він.
У дядька Вернона раптом прорізався голос.
— Стоп! — наказав він. — Негайно замовкніть, сер! Я вам забороняю казати що-небудь хлопцеві!
Навіть хтось сміливіший за Вернона Дурслі і той би злякався несамовитого погляду Геґріда, а коли велетень заговорив, кожне його слово бриніло люттю:
— Ти йому нічого не сказав? Ніколи не розповідав, що писалося в листі, який лишив йому Дамблдор? Таж я був там! Я видів, Дурслі, як Дамблдор клав листа! І ти усі ці роки від нього це приховував?
— Приховував від мене що? — нетерпляче запитав Гаррі.
— СТОП! Я ВАМ ЗАБОРОНЯЮ! — панічно заверещав дядько Вернон.
Тітка Петунія моторошно зойкнула.
— Ідіть ви обоє знаєте куди! — скривився Геґрід. — Гаррі, ти — чарівник.
У хатинці запала тиша. Долинало тільки бурхання хвиль і завивання вітру.
— Я… хто? — мало не задихнувся Гаррі.
— Чарівник, звісно, — сказав Геґрід, знову сідаючи на канапу, яка заскрипіла й прогнулася ще нижче, — і то чарівник дуже файний, тобі тілько бракує трохи освіти. З такими мамою і татком, як у тебе, хіба можна бути кимось іншим? До речі, я си гадаю, що тобі вже пора прочитати свого листа.
Гаррі простяг руку й нарешті отримав жовтуватий конверт, підписаний яскраво-зеленими літерами: «Містеру Г. Поттеру, Підлога, Хатинка-на-Скелі, Море». Він витяг листа й прочитав:
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Директор школи: Албус Дамблдор
(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,
Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
Дорогий містере Поттер!
З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
Початок навчання — 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.
З повагою
Мінерва Макґонеґел,
заступник директора
Запитання спалахували Гаррі в голові, наче вогні феєрверку, і він не знав, з котрого починати. Збігло кілька хвилин, перше ніж він, затинаючись, надумався:
— Що означає «вони чекають мою сову»?
— Могутні Горгони, я си геть забув! — похопився Геґрід, ляснувши себе долонею по чолі з такою силою, що можна було б повалити коня, і дістав з іншої внутрішньої кишені плаща сову (справжню, живу, трохи розкошлану сову), довге перо й сувій пергаменту. Висолопивши язика, він нашкрябав цидулку, яку Гаррі зміг прочитати догори ногами:
Дорогий пане Дамблдоре!
Передав Гаррі листа. Завтра купимо йому всьо необхідне.
Погода паскудна. Я сподіваюси, що у Вас всьо файно.
Геґрід
Геґрід згорнув записку, віддав сові, яка схопила її дзьобом, підійшов до дверей і кинув птаха в буряну ніч. Тоді повернувся й сів, немов таке листування було не менш звичайною річчю, ніж телефонні розмови.