— Так… Я чув, він якийсь дикун: мешкає на території школи в халупі і дуже часто напивається, а тоді береться до магії… карочє, все закінчується тим, що він підпалює своє ліжко.
— Як на мене, це золота людина, — холодно мовив Гаррі.
— Невже? — трохи глузливо запитав хлопець. — А чого він з тобою?.. Де твої батьки?
— Померли, — коротко відказав Гаррі, не бажаючи говорити з хлопцем на цю тему.
— Який жаль, — сказав той, хоча в його голосі жалю не відчувалося. — Але вони були нашого роду, правда?
— Так, вони були чарівниками, якщо ти про це.
— Я справді вважаю, що чужих туди не можна пускати. А ти? Вони ж не такі, їх ніколи не вчили наших звичаїв. Дехто з них навіть ніколи не чув про Гоґвортс, доки не отримав листа, уявляєш? Я думаю, треба триматися давніх чаклунських родів. До речі, як твоє прізвище?
Та перш ніж Гаррі відповів, обізвалася мадам Малкін: «Готово, мій любий» — і Гаррі, нітрохи не шкодуючи, що припиняє розмову, зіскочив з ослінчика.
— Ну, добре, побачимось, мабуть, у Гоґвортсі, — сказав той зануда.
Ласуючи морозивом, яке купив Геґрід (шоколадно-малиновим з горішками), Гаррі мовчав.
— Що сталося? — поцікавився Геґрід.
— Нічого, — збрехав Гаррі.
Вони зайшли купити пергаменту та гусячих пер, і Гаррі трохи повеселішав, побачивши чорнило, колір якого мінявся під час письма. Виходячи з крамнички, він запитав:
— Геґріде, а що таке квідич?
— Най йому грець!.. Я всякчас забуваю, як мало ти знаєш: навіть про квідич не чув!
— Від таких пояснень мені ще гірше, — дорікнув йому Гаррі й розповів про блідого хлопця в салоні мадам Малкін.
— …І ще він казав, що тих, хто належить до маґлів, узагалі не треба пускати…
— Але ти си не належиш до маґлів. Якби він тілько знав, хто ти! Таж якщо його родичі чаклунського роду, він си виростав із твоїм ім’ям на вустах! Ти ж видів, що діялося в «Дірявому Казані»? А загалом — що він тямит! Деякі з найкращих чародіїв, яких я знав на своїм віку, походили з давніх маґлівських родин, де зроду-віку ні в кому не було нічого магічного, — взяти хоча б твою маму! А ти подивися, яка в неї сестра!
— То що таке квідич?
— Це наш спорт. Спорт чарівників. Це ніби… футбол у світі маґлів. Квідичем захоплюються всі, в нього грают у повітрі на мітлах, а м’ячів аж чотири. Тілько правила досить тєжко пояснити.
— А що таке Слизерин і Гафелпаф?
— Шкільні гуртожитки. Всього їх чотири. Усі кажут, що в Гафелпафі самі невдахи, але…
— Мабуть, я точно буду в Гафелпафі, — понурився Гаррі.
— Краще вже Гафелпаф, аніж Слизерин, — спохмурнів Геґрід. — Усі лихі чаклуни та відьми були в Слизерині. І Відомо-Хто також.
— Вол… перепрошую, Відомо-Хто теж учився в Гоґвортсі?
— Колись дуже давно, — відповів Геґрід.
Вони купили Гаррі шкільні підручники в книгарні «Флоріш і Блотс», полиці якої були до самої стелі заставлені величезними книжками, що нагадували оправлені шкірою тротуарні плити. Були там і книжечки завбільшки з поштову марку в шовкових обкладинках; книжки з чудернацькими символами і кілька таких, у яких не було нічогісінько. Навіть Дадлі, який ніколи не читав, був би щасливий до декотрих з них хоч доторкнутися. Геґрід насилу відтягнув Гаррі від посібника «Закляття й замовляння — зачаруй друзів і задурмань ворогів найновішими прокльонами: втратою волосся, драглистими ногами, заплітанням язика й багато чим іншим» професора Віндиктуса Віридіана.
— Я хотів довідатись, як заклясти Дадлі.
— Не сказав би, що це погана думка, але ти не повинен вдаватися до чарів у світі маґлів, хіба за надзвичайних обставин, — пояснив Геґрід. — До того ж, ти однаково ще не можеш насилати закляття, бо ще довгенько треба вчитися, щоб досягти сього рівня.
Геґрід не дозволив Гаррі купити й золотий казанок («Тут написано: олов’яний»), зате вони придбали гарний комплект терезів (щоб важити компоненти зілля) і розкладний мідний телескоп. Далі вони відвідали аптеку, де було так цікаво, що майже не відчувався жахливий сморід суміші тухлих яєць і гнилої капусти. На підлозі стояли діжки з якоюсь липучою речовиною, стіни були заставлені глечиками з травами, сушеним корінням і яскравими порошками, а зі стелі звисали жмутки пер і переплетені низки кігтів та пазурів. Поки Геґрід розпитував чоловіка за лядою про необхідні Гаррі компоненти зілля, сам Гаррі розглядав срібні роги єдинорогів по двадцять одному ґалеону за штуку й манюсінькі лискучо-чорні очка жуків (по п’ять кнатів за ківшик).
Коли вони вийшли з аптеки, Геґрід знову переглянув список.