— Вони не винні, — лагідно сказав Дамблдор. — Цілих одинадцять років ми майже нічого не святкували.
— Та я знаю, — роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. — Але ж не можна втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не замаскувалися під маґлів і плещуть язиками.
Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав, тож їй довелося говорити знову:
— Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?
— Начебто так, — відповів Дамблдор. — Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?
— Чого?
— Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.
— Ні, дякую, — сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. — Отож, навіть якщо й справді відійшов Відомо-Хто…
— Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім’я? Що то за безглузде «Відомо-Хто» — я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім’ям — Волдеморт.
Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.
— Ми лише все заплутуємо все, кажучи «Відомо-Хто». Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім’я Волдеморта.
— Я знаю, що вам можна не боятися, — водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, — але ж ви інакші. Усі знають, що Відом… ну, гаразд, Волдеморт — боявся тільки вас.
— Ви мені лестите, — мовив спокійно Дамблдор. — Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.
— Тільки тому, що ви надто… е-е… шляхетні, щоб скористатися нею.
— Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.
Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:
— Сови — це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?
Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп’ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.
Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.
— Так ось, кажуть, — мовила вона з притиском, — ніби минулої ночі Волдеморт з’явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за… загинули.
Дамблдор схилив голову, і професорка Макґонеґел тяжко зітхнула.
— Лілі і Джеймс… Я не можу… не хочу в це вірити… Ох, Албусе!
— Знаю… знаю, — сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.
— Це ще не все, — тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. — Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг… Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Поттера, Волдеморт утратив свою силу, — і саме тому його не стало.
Дамблдор понуро кивнув головою.
— Це… правда? — затнулася професорка Макґонеґел. — Невже після всього, що він… заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена… Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?
— Хіба я знаю? — відповів Дамблдор. — Можна тільки здогадуватись.
Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі планетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:
— Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?
— Так, — призналася професорка Макґонеґел. — І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?
— Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.
— Та ви що?.. — Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? — вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. — Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, — я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?