І ось раптом спорожніли їхні шафи, валізи були спаковані, десь у кутку якогось туалету знайдено Невілову жабку, а всім учням вручили письмові попередження не вдаватися до чарів протягом канікул («Я завжди сподіваюся, що вони забудуть їх дати», — засмучено сказав Фред Візлі). Геґрід провів їх до човнів, вони перепливли через озеро, а тоді посідали на «Гоґвортський експрес», розмовляли й сміялися, тим часом як краєвиди за вікном ставали дедалі доглянутіші й різнобарвніші.
Діти ласували горошком «Берті Бот», проминаючи маґлівські міста; скидали свої чарівницькі мантії, надягали жакети й плащі і потихеньку під’їжджали до платформи номер дев’ять і три чверті на вокзалі Кінґс-Крос.
Минув якийсь час, поки всі учні покинули платформу. Біля квиткового компостера стояв старий зморшкуватий охоронець, пропускаючи їх по двоє-троє, щоб вони, вистрибуючи раптом із суцільного муру, не привертали зайвої уваги й не лякали маґлів.
— Ви повинні цього літа приїхати до мене. Обоє! — запросив Рон Гаррі й Герміону. — Я пришлю вам сову.
— Дякую, — сказав Гаррі. — Я… з великим задоволенням.
Штовхаючись у натовпі, вони прямували до переходу в маґлівський світ. Дехто з учнів гукав:
— Бувай, Гаррі!
— Поттере, тримайся!
— Ти, як завжди, популярний! — підсміхнувся Рон.
— Тільки не там, куди я їду! Це я тобі обіцяю, — відізвався Гаррі.
Він, Рон і Герміона разом пройшли крізь стіну.
— Ось він, мамо, ось він, дивися!
То була Джіні Візлі, молодша Ронова сестра, але показувала вона не на Рона.
— Гаррі Поттер! — запищала вона. — Дивися, мам! Я його бачу…
— Джіні, вгамуйся, показувати пальцем некультурно!
Місіс Візлі усміхалася дітям.
— Тяжкий був рік? — запитала вона.
— Дуже, — відповів Гаррі. — Дякую вам за печиво і за светр, місіс Візлі.
— О, це дурниці, любий!
— Ти готовий?
Це був дядько Вернон — з тим самим буряковим обличчям і вусами, з тим самим лютим виразом, — ще б пак! — Гаррі ніс клітку з совою по вокзалу, переповненому звичайними людьми. Позаду за ним стояли тітка Петунія й Дадлі, який нажахано зиркав на Гаррі.
— Ви, мабуть, родина Гаррі? — поцікавилася місіс Візлі.
— Е-е… в певному розумінні! — буркнув дядько Вернон. — Мерщій, хлопче, у нас обмаль часу! — І пішов до машини.
Гаррі затримався, щоб попрощатися з Роном і Герміоною.
— Ну, все. Побачимося після літа.
— Сподіваюся, ти е-е… гарно відпочинеш, — поглядаючи услід дядькові Вернону, невпевнено проказала Герміона, вражена такою його нелюб’язністю.
— О, так! — сказав Гаррі, і Рон з Герміоною здивовано побачили, що він усміхається.
— Дурслі ж не знають, що вдома нам заборонено насилати чари. Отож цього літа я класно повеселюся з Дадлі!..