Обід минав майже в цілковитому мовчанні. Дадлі навіть не скаржився на меню (сир з тертою селерою). Тітка Петунія взагалі не торкалася їжі. Вона склала на грудях руки, стулила вуста і ніби проковтнула язика, ледве стримуючись, щоб не вибухнути лютою тирадою на адресу Гаррі.
— Вони, звісно ж, приїдуть на машині? — гарикнув через увесь стіл дядько Вернон.
— Е-е, — завагався Гаррі.
Він про це й не подумав. Яким чином заберуть його звідси Візлі? Вони вже не мають машини. Старий "Форд-Англія", яким вони колись володіли, здичавів і блукає тепер десь у нетрях Забороненого лісу в Гоґвортсі. Але торік містер Візлі замовляв машину з Міністерства магії. Може, він так само вчинить і сьогодні?
— Думаю, що так, — сказав нарешті Гаррі.
Дядько Вернон пирхнув у свої вуса. Зазвичай він мав би запитати, на якій машині їздить містер Візлі. Дядько Вернон завжди оцінював людей за розміром і вартістю їхніх машин. Але Гаррі сумнівався, що дядько Вернон заповажав би містера Візлі, навіть, якби той приїхав на "Феррарі".
По обіді Гаррі сидів у своїй кімнаті. Він не міг дивитися, як тітка Петунія щокілька секунд визирає з-за тюлевих фіранок, ніби по радіо оголосили про втечу з зоопарку носорога. За чверть п'ята Гаррі нарешті зійшов сходами у вітальню.
Тітка Петунія машинально поправляла подушки на дивані. Дядько Вернон вдавав, що читає газету, але його очі навіть не рухалися. Гаррі не сумнівався, що насправді дядько чимдуж прислухається, чи не під'їжджає до них якась машина. Дадлі зіщулився в кріслі, міцно обхопивши поросячими руками задок. Не в змозі витримати цю напругу, Гаррі вийшов з вітальні, сів на сходах у коридорі і втупився в годинник. Серце в нього калатало від хвилювання.
І ось настала, а тоді й минула п'ята година. Обливаючись потом у своєму костюмі, дядько Вернон відчинив вхідні двері, визирнув на вулицю, а тоді глянув на Гаррі.
— Вони запізнюються! — гаркнув він йому.
— Знаю, — буркнув Гаррі. — Може... е-е... дороги забиті абощо.
Десять по п'ятій... чверть по п'ятій... Гаррі уже й сам почав непокоїтися. О пів на шосту він почув, як дядько Вернон і тітка Петунія приглушено перемовляються у вітальні.
— Яка неповага.
— Ми ж могли мати якісь справи.
— Може, вони гадають, що як запізняться, то їх запросять на вечерю?
— Не дочекаються, — гримнув дядько Вернон, а тоді встав і почав крокувати по вітальні туди-сюди. — Нехай забирають хлопця і їдуть, нам нема про що говорити. Якщо вони взагалі приїдуть. Може, переплутали день. Мушу сказати, що такі, як вони, ніколи не вирізнялися пунктуальністю. Хіба що вони їдуть якоюсь тарадайкою, яка ламаєть... А-А-А-А-А-А-А-А-А-Й-Й-Й!
Гаррі аж підскочив. Було чути, як перелякані Дурслі кинулися до дверей вітальні. Наступної миті в коридорі з'явився нажаханий Дадлі.
— Що сталося? — запитав Гаррі. — Що таке?
Але Дадлі, здавалося, втратив дар мови. І далі тримаючись за м'яке місце, він щодуху подріботів до кухні. Гаррі заскочив у вітальню.
Голосні удари і шкряботіння долинали з забитого дошками дурслівського каміна, перед яким стояв увімкнений електрокамін.
— Що це таке? — видушила з себе тітка Петунія. Позадкувавши, вона вперлася в стіну й перелякано дивилася на камін. — Верноне, що це?
Та вже за мить усе з'ясувалося. Із закупореного каміна долинули голоси.
— Ой! Фреде, не треба... вертайся, вертайся, це якась помилка... скажи Джорджеві, щоб не... Ой! Джордж, не треба, тут немає місця, мерщій повертайся й скажи Ронові...
— Тату, може, нас почує Гаррі... може, він зуміє нас випустити...
Було чути, як по дошках за електрокаміном щосили загупали кулаки.
— Гаррі? Гаррі, ти нас чуєш?
Дурслі підступили до Гаррі, мов двійко розлючених росомах.
— Що це таке? — загарчав дядько Вернон. — Що діється?
— Вони,.. вони спробували дістатися сюди з допомогою порошку флу — пояснив Гаррі, ледве стримуючись, щоб не зареготати. — Вони вміють подорожувати камінами... але ви забили камін дошками... стривайте...
Він підійшов до каміна й крикнув крізь дошки.
— Містере Візлі? Ви мене чуєте?
Гупання стихло. Хтось зашипів у димоході: "Цсс!"
— Містере Візлі, це Гаррі... камін забитий дошками. Ви не зможете сюди зайти.
— А хай йому цей та той!.. — пролунав голос містера Візлі. — Якого біса вони забили камін?
— Вони мають електричний камін, — пояснив Гаррі.
— Справді? — схвильовано вигукнув містер Візлі. — Як ти сказав, еклектичний? Зі штепселем? Я мушу його побачити... дайте-но подумати... ой, Роне!
Пролунав Ронів голос:
— Чого це ви тут? Щось не те?..
— Та ні, Роне, — саркастично озвався Фредів голос. — Ми просто вирішили тут посидіти.
— Тут розкішне місце для відпочинку, — додав Джордж напруженим голосом — так, ніби його притисли до стіни.
— Хлопці, хлопці... — завагався містер Візлі. — Я думаю, що нам робити... так... єдиний вихід... Гаррі, відійди.
Гаррі позадкував до дивана.
А от дядько Вернон рушив уперед.
— Зачекайте! — заревів він у камін. — Що ви збираєтесь...
БАБАХ!
Електрокамін полетів через усю кімнату, бо вибухнув той камін, що був забитий дошками. У хмарі падаючих трісок та щебеню з'явилися містер Візлі, Фред, Джордж і Рон. Тітка Петунія верескнула й повалилася спиною на столик для кави. Дядько Вернон підхопив її при самій підлозі й безмовно втупився у Візлів, що всі були яскраво-руді, а Фред і Джордж ще й схожі між собою до найдрібнішого ластовиння.
— Оце вже краще, — задихано проказав містер Візлі, обтрушуючи свою довгу зелену мантію і поправляючи окуляри. — А ви, мабуть, Гарріні тітка й дядько!
Високий, худий і лисуватий містер Візлі рушив до дядька Вернона, простягаючи руку, але той позадкував на кілька кроків і поволік за собою тітку Петунію. Дядько Вернон цілковито втратив дар мови. Його новий костюм був присипаний білим порохом, що вкривав також його волосся й вуса, від чого здавалося, що він постарів років на тридцять.