— Чого це ти мусиш міняти сов? — тихенько спитав Рон.
— На Гедвігу всі звертатимуть увагу, — відразу озвалася Герміона. — Вона дуже впадає у вічі. Біла полярна сова, що постійно вертається до його схованки. .. адже такі види птахів тут не водяться, правда?
Гаррі склав листа і заховав його в мантію. Він уже й не знав, заспокоїв його лист чи ще дужче стривожив. Поза сумнівом, Сіріусові непросто було повернутися непоміченим. Однак думка про те, що Сіріус перебуватиме десь поблизу, додавала надії. Тепер принаймні не доведеться так довго чекати відповідей на листи.
— Дякую, Гедвіґо, — погладив він сову, що сонно ухнула, встромила дзьоба в його склянку з помаранчевим соком, а тоді знову знялася в повітря з помітним бажанням добряче виспатися в соварні.
Цього дня в повітрі витало приємне передчуття. На уроках ніхто не відзначався увагою, бо всіх значно більше цікавило прибуття делегацій з Бобатону та з Дурмстренгу. Навіть урок зілля й настійок здавався не таким уже й нестерпним, адже він тривав на півгодини менше. Коли задзвонив дзвінок, Гаррі, Рон і Герміона помчали до ґрифіндорської вежі, залишили свої портфелі й підручники, одягли плащі й побігли до вестибюлю.
Вихователі гуртожитків вишикували своїх учнів рядочками.
— Візлі, поправ капелюха, — гримнула на Рона професорка Макґонеґел. — Міс Патіл, прошу забрати з волосся оце казна-що.
Парваті спохмурніла й витягла з коси великого декоративного метелика.
— Прошу йти за мною, — звеліла професорка Макґонеґел, — спочатку першокласники... і не штовхайтесь...
Вони зійшли сходами і зупинилися перед замком. Вечір був холодний і безхмарний. Сутеніло. Над Забороненим лісом уже сяяв блідий, напівпрозорий місяць. Гаррі стояв між Роном та Герміоною в четвертому ряду й бачив серед першокласників Дена Кріві, що аж тремтів від хвилювання.
— Майже шоста, — повідомив Рон, зиркнувши на годинника, а тоді глянув на дорогу, що вела до вхідних воріт. — Цікаво, як вони прибудуть? Поїздом?
— Навряд, — засумнівалася Герміона.
— Тоді як? На мітлах? — припустив Гаррі, поглянувши на зоряне небо.
— Не думаю... це ж дуже далеко...
— Скористаються летиключами? — намагався вгадати Рон. — Або являтимуться... може, в їхніх краях дозволяють являтися до сімнадцяти років?
— На території Гоґвортсу заборонено являтися, скільки тобі торочити? — нетерпляче відмахнулася Герміона.
Вони схвильовано вглядалися в сутінки, але не помічали й найменшого руху. Довкола було тихо й спокійно. Гаррі почав мерзнути. Скоріше б... може, ті закордонні учні задумали якусь ефектну появу.. йому пригадалося, як містер Візлі глузував у наметовому містечку перед початком Кубка світу з квідичу: "Завжди та сама біда — ніяк не можемо втриматися від показухи, коли збираємося разом..."
І тут ззаду долинув голос Дамблдора, що стояв там разом з іншими вчителями: — Ага! Якщо я не помиляюся, прибуває делегація з Бобатону!
— Де? — закрутили головами учні.
— Отам! — закричав якийсь шестикласник, показуючи на ліс.
Щось велике, значно більше за мітлу... та що там казати, більше за сто мітел... летіло в темно-синьому небі, наближаючись до замку і щомиті збільшувалося у розмірах.
— Це дракон! — перелякано заверещала одна першокласниця.
— Не мели дурниць... це летючий будинок! — вигукнув Ден Кріві.
Ден був ближчий до істини... Коли ця чорна дивовижа проминула верхівки дерев Забороненого лісу і світло з вікон замку її осяяло, всі побачили велетенську зеленаво-блакитну карету, запряжену дванадцятьма крилатими кіньми. Кожен кінь був рябий, з білою гривою і завбільшки як слон.
Передні три ряди учнів сахнулися назад, коли карета з шаленою швидкістю почала знижуватися... і ось, могутньо гупнувши, від чого Невіл аж підскочив і наступив на ногу якомусь п'ятикласникові-слизеринцю, кінські копита, завбільшки як великі тарелі, торкнулися землі. Ще за секунду приземлилася й сама карета, підстрибнувши на своїх здоровецьких колесах, а золоті коні засмикали своїми головищами й заблискали лютими червоними очиськами.
Не встиг Гаррі й глянути на дверцята карети з гербом (дві перехрещені золоті чарівні палички, і з кожної вилітає по три зорі], як вони відчинилися.
З карети зіскочив хлопець у блідо-голубій мантії. Він нахилився, понишпорив по підлозі карети, а тоді розклав золоту драбину й шанобливо відскочив убік. Тут Гаррі побачив, як з карети з'явився блискучий чорний черевичок на високому каблуці... черевичок завбільшки, як дитячі санчата... а далі, майже відразу — величезна жінка. Більшої він ще не бачив ніколи в житті. Тепер уже нікого не дивували розміри карети та коней.
Гаррі знав лиш одну особу, що не поступалася зростом цій жінці — Геґріда. Але чомусь — може, тому що до Геґріда він просто звик — ця жінка (вона вже зійшла з драбини й поглядала на приголомшену юрбу) здавалася неприродно великою. Коли вона опинилася в потоці світла, що лилося з вестибюлю, виявилося, що в неї вродливе оливкового кольору обличчя, чорні з поволокою очі та гачкуватий ніс. Її волосся було стягнуте на потилиці в лискучий вузол. З голови до п'ят вона була вбрана в чорний єдваб, а на шиї та на великих пальцях виблискувало безліч розкішних опалів.
Дамблдор заплескав у долоні. Учні підтримали його, витягаючись навшпиньки, щоб краще роздивитися жінку. Її обличчя розпливлося в люб'язній усмішці, й вона підійшла до Дамблдора, простягаючи осяйну руку. Хоч Дамблдор теж був чималого зросту, йому майже не довелося схилятися, щоб цю руку поцілувати.
— Дорога мадам Максім, — усміхнувся він, — вітаю вас у Гоґвортсі.