Дуже повільно, не перестаючи дивитися один на одного зі злістю, Сіріус і Снейп підійшли ближче й потисли руки. Потиск тривав лише коротку мить.
— Цього поки що вистачить, — сказав Дамблдор, знову стаючи між ними. — Я маю для кожного з вас завдання. Позиція Фаджа — хоч не така вже й несподівана — усе змінює. Сіріусе, ти мусиш вирушити в дорогу. Мусиш сповістити Ремуса Люпина, Арабелу Фіґ, Манданґуса Флечера — усіх наших давніх соратників. Якийсь час побудеш у Люпина — згодом я з тобою зв’яжуся.
— Але… — почав було Гаррі.
Він хотів би, щоб Сіріус залишився. Знову прощатися — та ще й так поспіхом — зовсім не хотілося.
— Ми незабаром побачимося, — обернувся Сіріус до Гаррі. — Обіцяю. Та зараз я мушу робити все, що можу. Ти ж розумієш?
— Так, — кивнув Гаррі. — Звичайно, розумію.
Сіріус швидко потис йому руку, кивнув Дамблдорові, перетворився на чорного пса й побіг до дверей. Повернувши лапою ручку, він вибіг.
— Северусе, — Дамблдор звернувся до Снейпа, — ти знаєш, про що я змушений просити. Якщо ти готовий… Якщо підготувався…
— Готовий, — сказав Снейп.
Він був ще блідіший, ніж звичайно, а його холодні чорні очі дивно блищали.
— Тоді бажаю успіху, — кинув Дамблдор і з певним острахом провів очима Снейпа, що без жодного слова вийшов за Сіріусом.
Кілька хвилин панувала тиша. Потім Дамблдор заговорив знову.
— Мушу піти донизу й побачитися з батьками Седрика, — сказав він. — Гаррі, допий свою настоянку. Я ще прийду.
Тільки-но Дамблдор вийшов, Гаррі відкинувся на подушку. Герміона, Рон та місіс Візлі не зводили з нього очей. Усі вони досить довго мовчали.
— Допий настоянку, Гаррі, — нарешті промовила місіс Візлі. Потягшись до тумбочки по пляшечку й келих, вона ненароком зачепила торбину з золотом. — Тобі треба виспатися. Спробуй думати про щось інше… Наприклад, про те, що ти купиш собі за призові гроші!
— Не хочу я цього золота, — байдужим голосом сказав Гаррі. — Заберіть його собі. Якщо хто-небудь хоче — нехай бере. Я не повинен був виграти. Приз мав належати Седрикові.
Гаррі мучився цим ще з тієї миті, як вийшов з лабіринту. Під повіками щось нестерпно пекло й щипало. Гаррі закліпав і втупився в стелю.
— Гаррі, ти ні в чому не винен, — прошепотіла місіс Візлі.
— Я наполіг, щоб ми взяли Кубок разом, — сказав Гаррі.
Тепер защипало ще й у горлі. Він хотів би, щоб Рон на нього не дивився.
Місіс Візлі знову поставила пляшечку з зіллям на тумбочку, сіла поруч і обняла Гаррі. Крім мами, ніхто й ніколи його так не обіймав. Страшні переживання минулої ночі знову навалилися на Гаррі всією своєю вагою. Мамине обличчя, татів голос, мертвий Седрик на землі — спогади закрутилися в голові, готові прорватися криком. Гаррі мовчки скривився, щоб не завити з горя.
Та раптом пролунав різкий удар — місіс Візлі й Гаррі аж стрепенулися. Герміона стояла біля вікна, міцно стискаючи щось у руці.
— Вибачте, — прошепотіла вона.
— Гаррі, настоянка, — швидко проказала місіс Візлі і витерла долонею очі.
Гаррі похапцем вихилив решту настоянки. Зілля подіяло миттєво. Важкі хвилі непереборної сонливості затопили його, він упав на подушку і всі думки поділися невідомо куди.
Розділ тридцять сьомий
Початок
Коли через місяць Гаррі згадував події тих днів, то усвідомлював, що в пам’яті залишилося всього кілька спогадів — можливо, тому що пережиті ним пригоди були занадто яскравими, щоб запам’ятати ще щось. Усі спогади були для нього дуже болісні. Найгіршою була зустріч із подружжям Діґорі на другий день.
Вони не звинувачували його в тому, що сталося. Навпаки — обоє дякували за повернуте їм Седрикове тіло. Містер Діґорі майже весь час схлипував. А от горе місіс Діґорі було вище за сльози.
— Він майже не мучився, — сказала вона після розповіді Гаррі про Седрикову смерть. — До того ж, Амосе… він помер, коли виграв турнір. Він, мабуть, був щасливий.
Коли вони підвелися, місіс Діґорі поглянула на Гаррі й сказала:
— Бережи себе.
Гаррі схопив торбу із золотом, яка лежала на тумбочці біля ліжка.
— Візьміть, — пробурмотів він. — Воно мало належати Седрикові, він добрався до Кубка перший… візьміть…
Та місіс Діґорі позадкувала:
— Ні-ні, це твоє, ми не можемо…
До ґрифіндорської вежі Гаррі повернувся аж на другий вечір. Герміона та Рон розповіли, що під час сніданку Дамблдор звернувся до всієї ніколи. Він попросив усіх не займати Гаррі, не розпитувати й не вимагати розповідей про те, що сталося в лабіринті. Більшість учнів обходили Гаррі, уникаючи його погляду. Деякі шепотілися, затуляючи роти долонями, коли він проходив повз них. Напевно, чимало з них повірили статті Ріти Скітер про те, який Гаррі Поттер неврівноважений і небезпечний. Можливо, вони мали свої власні версії Седрикової смерті. Та Гаррі було байдуже. Йому більше подобалося проводити час з Роном та Герміоною, розмовляти про щось інше, або просто сидіти й дивитися, як вони грають у шахи. Здавалося, що друзі досягли такого розуміння, коли вже не обов’язкові слова; кожен чекав знаку про те, що діється за межами Гоґвортсу, і розумів, що, поки достеменно нічого невідомо, нема ніякого сенсу обговорювати події, які можуть статися. Лише раз вони зачепили цю тему: Рон розповів Гаррі про зустріч місіс Візлі з Дамблдором перед її поверненням додому.