- Гаррі, то це твій двоюрідний брат? - запитав містер Візлі, знову намагаючись зав'язати розмову.
- Так, - підтвердив Гаррі, - це Дадлі.
Вони з Роном обмінялися поглядами, а тоді хутко відвернулися один від одного. Їм нестерпно кортіло розреготатися на повний голос. Дадлі усе ще тримався за заднє місце, ніби боявся, що воно відпаде. А от містера Візлі дуже стурбувала чудернацька поведінка Дадлі. З тону його голосу Гаррі зрозумів, що містер Візлі вважає Дадлі не менш божевільним, ніж Дурслі вважали самого містера Візлі. От тільки він товстунчика не боявся, а радше йому співчував.
- Гарно проводиш канікули, Дадлі? - спитав він лагідно.
Дадлі заскімлив. Гаррі бачив, як він ще міцніше стис руками свою масивну сідницю.
Фред і Джордж повернулись у вітальню з Гарріною валізою і враз... помітили Дадлі. На їхніх обличчях розпливлися однакові капосні посмішки.
- Ну що ж, - мовив містер Візлі. - Час рушати.
Він підтягнув рукави мантії і витяг чарівну паличку. Гаррі побачив, як Дурслі притислися до стіни.
- Інсендіо! - вигукнув містер Візлі, скерувавши чарівну паличку на пролом у стіні за собою.
В каміні відразу спалахнув вогонь. Він весело потріскував, ніби горів там не одну годину. Містер Візлі витяг з кишені невеличку торбинку, розв'язав, узяв з неї жменьку порошку і жбурнув його в полум'я. Від цього воно стало смарагдово-зеленим і розгорілося з новою силою.
- Давай, Фреде, - звелів містер Візлі.
- Іду, - сказав Фред. - Ой, ні... хвилиночку..
З Фредової кишені випала торбинка з цукерками. Великі, товсті іриски в барвистих обгортках розлетілися по всій кімнаті.
Фред почав поспіхом їх збирати, запихаючи в кишеню, а тоді бадьоро помахав рукою Дурслям і ступив прямо в полум'я, вигукнувши «Барліг!» Тітка Петунія здригнулася й зойкнула. Щось свиснуло, і Фред зник.
- Зараз ти, Джордже, - розпорядився містер Візлі, - разом з валізою.
Гаррі допоміг Джорджеві затягти валізу в полум'я й перевернути її на бік, щоб легше було втримати. Джордж вигукнув «Барліг!» і теж зі свистом щез.
- Роне, ти наступний, - сказав містер Візлі.
- Бувайте, - весело попрощався Рон з Дурслями. Він широко всміхнувся Гаррі, ступив у полум'я, крикнув «Барліг!» і зник.
Тепер залишилися тільки Гаррі та містер Візлі.
- Ну... то прощавайте, - сказав Дурслям Гаррі.
Вони нічого не відповіли. Гаррі рушив до вогню і вже переступав через край каміна, коли містер Візлі схопив його за плече.
- Гаррі з вами попрощався, - мовив він. - Чи ви не чули?
- Нічого страшного, - сказав Гаррі до містера Візлі. - Якщо чесно, то мені все одно...
Але містер Візлі не забирав руки з Гарріного плеча.
- Ви ж не побачите свого племінника аж до наступного літа, - обурено звернувся він до дядька Вернона. - Невже ви не хочете попрощатися?
Обличчя дядька Вернона люто скривилося. Думка, що його повчає чоловік, який щойно розвалив півстіни його вітальні, завдавала йому невимовних мук.
Проте містер Візлі тримав у руці чарівну паличку, і крихітні очиці дядька Вернона зиркнули на неї, перш ніж він силувано видушив: «До побачення».
- Бувайте, - відповів Гаррі, стаючи однією ногою в зелене полум'я, яке приємно дихало теплом.
Та тієї миті за його спиною пролунав жахливий здушений стогін, а потім заверещала тітка Петунія.
Гаррі озирнувся. Дадлі вже не ховався за спинами батьків. Він стояв рачки біля столика для кави, душився й випльовував з себе якусь довгу фіолетову слизьку штуку, що стирчала йому з рота. Ще за секунду ошелешений Гаррі зрозумів, що довга штука - то Дадлів язик, а на підлозі біля нього лежала барвиста обгортка з іриски.
Тітка Петунія кинулася до Дадлі, схопилася за кінець розпухлого язика і спробувала видерти його з рота. Не дивно, що Дадлі заверещав і заплювався ще більше, намагаючись її відштовхнути. Дядько Вернон ревів і розмахував руками, а містер Візлі теж мусив закричати - щоб його почули.
- Не бійтеся, я йому допоможу! - заволав він і кинувся до Дадлі, націливши на нього чарівну паличку. Однак тітка Петунія заверещала ще несамовитіше і впала на Дадлі, затуляючи його від містера Візлі.
- Ні, справді! - вигукнув у відчаї містер Візлі. - Це проста процедура... то була іриска... мій син Фред... він такий жартівник... це просте заклинаннярозбухання... принаймні я так гадаю... прошу вас, я все виправлю...
Та Дурслі не лише не заспокоїлися, а ще дужче запанікували. Тітка Петунія істерично ридала, смикаючи Дадлі за язика, ніби вирішила його вирвати. Дадлі задихався, не витримуючи подвійного тиску матері та власного язика. А дядько Вернон, цілком утративши глузд, ухопив порцелянову фігурку, що стояла на серванті, і щосили жбурнув її в містера Візлі. Той пригнувся, і фігурка розлетілася на друзки у знищеному каміні.