- Чарівні палички поєдналися? - спитав він, переводячи погляд з Гаррі на Дамблдора. - Але чому?
Гаррі подивився на Дамблдора. Обличчя в того мало якийсь застиглий вираз.
- Пріорі Інкантатем, - пробурмотів він.
Їхні з Гаррі погляди зустрілися й між ними з'явився невидимий промінь розуміння.
- Ефект зворотного перебігу заклять? - спитав Сіріус.
- Саме так, - підтвердив Дамблдор. - У чарівних паличок Гаррі та Волдеморта однакові серцевини. Обидві містять перо того самого фенікса. Оцього фенікса, до речі, - додав він, вказуючи на червоне й золоте пір'я птаха, який мирно вмостився на колінах у Гаррі.
- Пір'їна в моїй паличці - від Фоукса? - вражено перепитав Гаррі.
- Так, - кивнув Дамблдор, - містер Олівандер чотири роки тому відразу, як ти вийшов з його крамниці, написав мені, що ти купив другу паличку.
- Що ж трапляється, коли паличка зустрічає свою сестру? - запитав Сіріус.
- Одна проти одної вони не діятимуть, - пояснив Дамблдор. - Якщо ж власники паличок змусять їх до битви... тоді станеться дуже дивне. Одна з них зробить так, щоб друга відтворила здійснені нею чари - тільки у зворотному порядку. Спершу останнє... тоді попереднє...
Він запитально глянув на Гаррі, і Гаррі кивнув.
- Отож, - повільно мовив Дамблдор, не зводячи з Гаррі очей, - повинен був з'явитися Седрик.
Гаррі знову кивнув.
- Діґорі ожив? - спитав Сіріус.
- Жодне закляття не може розбудити мертвого, - з гіркотою промовив Дамблдор. - З'явитися могло хіба що зворотне відлуння. З чарівної палички з'явилася тінь живого Седрика... Правду кажу, Гаррі?
- Він зі мною говорив, - підтвердив Гаррі, знову затремтівши. - Цей... цей Седриків привид, чи що воно таке, говорив.
- Відлуння, - сказав Дамблдор, - яке зберегло Седриків вигляд і вдачу. Гадаю, потім виникли схожі образи... Давніші жертви Волдемортової палички...
- Старий чоловік, - здушено проказав Гаррі. - Берта Джоркінз. І...
- Твої батьки? - тихо запитав Дамблдор.
- Так, - підтвердив Гаррі.
Сіріус до болю стиснув йому плече.
- Останні вбивства, скоєні чарівною паличкою, - кивнув Дамблдор. - У зворотному порядку. Їх виникло б іще більше, якби ти не розірвав зв'язку. Скажи, Гаррі, ці відлуння, ці тіні... що вони робили?
Гаррі описав, як постаті, що з'являлися з чарівної палички, ходили попід стінами золотої клітки, і що здавалося, наче Волдеморт їх боїться. Розповів, як тінь батька порадила, що робити, а Седрик проказав своє останнє прохання.
На цьому місці Гаррі зрозумів - він не зможе продовжувати далі. Він озирнувся на Сіріуса й побачив, що той сховав обличчя в долонях.
Фоукс раптом злетів з його колін і опустився на підлогу. Він поклав свою прекрасну голову на ушкоджену ногу Гаррі, і великі перлини сліз покотилися з феніксових очей на рану, завдану павуком. Біль розвіявся. Шкіра затяглася. Нога знову була здорова.
- Повторюю знову, - сказав Дамблдор, коли фенікс злетів і сів на своє сідало біля дверей. - Цієї ночі ти, Гаррі, виявив відвагу, якої я від тебе не сподівався. Таку саму відвагу виявили люди, які померли в боротьбі з Волдемортом на вершині його могутності. На тебе впала ноша дорослого чарівника і ти показав, що можеш її витримати. І ти віддав нам усе, на що ми мали право сподіватися. Ходімо зі мною до лікарні. Не повертайся сьогодні до гуртожитку. Трохи сонних крапель та спокою... Сіріусе, ти хотів би побути з ним?
Сіріус кивнув і підвівся. Він знову перетворився на великого чорного пса і разом з Дамблдором та Гаррі вийшов з кабінету, супроводжуючи їх до лікарні.
Коли Дамблдор відчинив двері, Гаррі побачив місіс Візлі, Білла, Рона та Герміону, які зібралися навколо стурбованої мадам Помфрі. Вони вимагали, щоб вона відповіла, де Гаррі і що з ним сталося.
Щойно Гаррі, Дамблдор та чорний пес увійшли, як усі заметушилися, а місіс Візлі вигукнула:
- Гаррі! О Гаррі!
Вона кинулася до нього, та Дамблдор загородив їй дорогу.
- Молі, - сказав він, піднімаючи руку - будь ласкава, послухай мене. Цієї ночі Гаррі довелося пройти через жахливі випробування. Щойно він мені про них розповів. Зараз йому необхідний сон, а ще - спокій і тиша. Якщо він захоче, щоб ви з ним побули, - додав директор, глянувши на Рона, Герміону та Білла, - то можете залишитися. Але я не хотів би, щоб ви його розпитували, доки він сам буде готовий розповісти. І зрозуміло - не тепер.
Місіс Візлі кивнула. Обличчя в неї було дуже бліде.
Вона повернулася до Рона, Герміони та Білла, які стояли мовчки, й зашипіла:
- Чули? Йому потрібна тиша!
- Пане директоре, - озвалася мадам Помфрі, дивлячись на великого чорного пса, - чи можу я поцікавитися: що це...