— Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив вас про мій прихід, — люб’язно промовив Дамблдор. — Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.
Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.
— Давненько ж я тут не бував, — з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька Вернона. — Мушу сказати, що ваші апартаменти прегарно розрослися.
Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того ж скоро — пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, — але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.
— А, Гаррі, добрий вечір, — привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь свої окуляри-півмісяці. — Прекрасно, прекрасно.
Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка, глянувши на Гаррі, каже «прекрасно», він ніколи не знайде спільної мови.
— Не хочу здатися грубим… — почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу грубість.
— …на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, — серйозно закінчив за нього Дамблдор. — Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь Петунія.
Відчинилися двері на кухню — за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов’язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.
— Албус Дамблдор, — представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. — Ми з вами листувалися. — (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) —А це, мабуть, ваш син Дадлі?
Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.
— Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?
Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.
— То ми… хіба ми не їдемо, пане професоре? — занепокоївся Гаррі.
— Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, — пояснив Дамблдор. — І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.
— Он як? Позловживаєте?
Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.
- Так, — просто сказав Дамблдор, — позловживаю.
Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах — і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички — і диван від’їхав на попереднє місце.
— Посідаймо й ми зручненько, — люб’язно додав Дамблдор.
Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.
— Пане професоре… що з вашою…
— Потім, Гаррі, — зупинив його Дамблдор. — Сідай. Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на Дурслів, яким від подиву заціпило.
— Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, — сказав Дамблдор дядькові Вернону, — але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.
Третій помах чарівної палички — і в повітрі з’явилися запорошена пляшка та п’ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.
— Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, — пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи ігнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.