— Що це, в дідька, таке?
—… Крічер, — закінчив фразу Дамблдор.
— Крічер не буде, Крічер не буде, Крічер не буде! — закаркав ельф-домовик, ледь чи не голосніше за дядька Вернона, тупаючи вузлуватими ноженятами і смикаючи себе за вуха. — Крічер належить пані Белатрисі, так-так, Крічер належить Блекам, Крічер хоче до нової хазяєчки, Крічер не служитиме шмаркачеві Поттеру, Крічер не буде, не буде, не буде…
— Як бачиш, Гаррі, — Дамблдор ледве перекрикував нескінченні Крічерові «не буде, не буде, не буде», — Крічер демонструє певне небажання переходити у твою власність.
— Мені все одно, — повторив Гаррі, з відразою поглядаючи на ельфа, що корчився в судомах і тупав ніжками. — Мені він не потрібний.
— Не буде, не буде, не буде, не буде…
— Ти волієш, щоб він перейшов у власність Белатриси Лестранж? Після того, як він увесь минулий рік мешкав у штабі Ордену Фенікса?
— Не буде, не буде, не буде, не буде…
Гаррі поглянув на Дамблдора. Він розумів, що не можна відпускати Крічера до Белатриси Лестранж, але думка, що треба ним володіти, взяти на себе відповідальність за істоту, яка зрадила Сіріуса, була для нього нестерпна.
— Дай йому якийсь наказ, — порадив Дамблдор. — Якщо він перейшов у твою власність, то підкориться. Якщо ж ні, то доведеться придумати якісь інші засоби, щоб не пускати його до законної господині.
— Не буде, не буде, не буде, НЕ БУДЕ!
Крічер уже просто верещав. Гаррі не міг вигадати нічого іншого, крім:
— Крічер, замовкни!
На якусь мить здалося, що Крічер задихається. Він схопився за горло, вирячив очі, а губи його й далі судомно сіпалися. Кілька секунд він хапав ротом повітря, а тоді гепнувся долілиць на килим (тітка Петунія заскиглила) й почав бити по підлозі руками й ногами, заходячись у шаленій, але беззвучній, істериці.
— Ну, це все спрощує, — повеселішав Дамблдор. — Бачу, Сіріус добре знав, що робить. Ти законний власник будинку номер дванадцять на площі Ґримо і господар Крічера.
— Я… я мушу тримати його біля себе? — спитав приголомшений Гаррі, під ногами в якого метався Крічер.
— Якщо не хочеш, не тримай, — відповів Дамблдор. — Пропоную відіслати його в Гоґвортс працювати на кухні. Там його припильнують інші ельфи-домовики.
— Справді, - полегшено зітхнув Гаррі, — так я й зроблю. Е-е… Крічере… чкуряй, мабуть, у Гоґвортс, і працюватимеш там на кухні з іншими ельфами.
Крічер, який тепер лежав на спині, задерши руки й ноги, кинув на Гаррі сповнений глибокої ненависті погляд. А тоді знову щось гучно ляснуло, і він щез.
— Добре, — сказав Дамблдор. — Тепер треба вирішити, як бути з гіпогрифом Бакбиком. Геґрід після смерті Сіріуса його доглядав, але Бакбик тепер твій, тож, якщо хочеш розпорядитися ним інакше…
— Ні, — одразу заперечив Гаррі, — нехай залишається в Геґріда. Думаю, для Бакбика так буде краще.
— Геґрід зрадіє, — всміхнувся Дамблдор. — Він аж тремтить, так хоче побачити Бакбика. До речі, ми вирішили для Бакбикової безпеки тимчасово перехрестити його на Чахокрила, хоч навряд чи в міністерстві хтось упізнає в ньому того гіпогрифа, якому колись були присудили смертну кару. Ну, Гаррі, валізу спакував?
— Е-е…
— Сумнівався, що я з’явлюся? — проникливо припустив Дамблдор.
— Я зараз піду і… е-е… доскладаю, — пробурмотів Гаррі, поспіхом збираючи розкидані кросівки й телескоп.
Минуло трохи більше десяти хвилин, поки він познаходив усе необхідне; нарешті йому вдалося видобути з-під ліжка плащ-невидимку, закрутити покришку на банці кольорозмінного чорнила й примусити зачинитися валізу, з якої недоречно стримів казанок. Тоді, тягнучи однією рукою валізу, а в другій тримаючи клітку з Гедвіґою, він зійшов сходами донизу.
Розчаровано виявив, що Дамблдор не чекає його в коридорі, а це означало, що треба вертатися до вітальні.
Там усі мовчали. Дамблдор щось мугикав собі під ніс, почуваючись цілком вільно, але атмосфера в кімнаті була напружена й густа, мов заварний крем, і Гаррі не наважився поглянути на Дурслів, коли сказав:
— Пане професоре… я вже готовий.
— Добре, — зрадів Дамблдор. — Тоді ще одне насамкінець. — І він ще раз звернувся до Дурслів. — Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній…
— Ні, — озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.
— Даруйте? — чемно перепитав Дамблдор.
— Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два роки.