— Пане професоре… я вже готовий.
— Добре, — зрадів Дамблдор. — Тоді ще одне насамкінець. — І він ще раз звернувся до Дурслів. — Ви, поза сумнівом, знаєте, що через рік Гаррі стане повнолітній…
— Ні, — озвалася вперше після Дамблдорового прибуття тітка Петунія.
— Даруйте? — чемно перепитав Дамблдор.
— Не стане. Він на місяць молодший за Дадлі, а Дадлі виповниться вісімнадцять аж за два роки.
— Ага, — люб’язно погодився Дамблдор, — просто в чаклунському світі повноліття настає в сімнадцять років.
Дядько Вернон пробурмотів «безглуздя», та Дамблдор не звернув на нього уваги.
— Так от, як ви вже знаєте, в країну повернувся чаклун, якого звуть Лорд Волдеморт. Чаклунська спільнота перебуває зараз у стані відкритої війни. Гаррі, якого Лорд Волдеморт уже кілька разів намагався вбити, загрожує небезпека ще більша, ніж тоді, коли я п’ятнадцять років тому залишив його на вашому порозі з листом, у якому повідомив про вбивство його батьків і висловив надію, що ви дбатимете про нього, як про власну дитину.
Дамблдор зробив паузу, і хоч голос його залишався тихим і спокійним, а сам він ніяк не виказував свого гніву, та все ж Гаррі відчув холод, що струменів від нього, й помітив, що Дурслі тісніше попритискалися одне до одного.
— Ви не зробили так, як я просив. Ви не ставилися до Гаррі як до сина. Він не мав од вас нічого, крім зневаги, а незрідка й жорстокості. Єдина втіха — що він бодай уник тієї жахливої шкоди, якої ви завдали оцьому нещасному хлопцеві, що сидить між вами.
Тітка Петунія й дядько Вернон інстинктивно роззирнулися навколо, наче сподівалися побачити, що стискають між собою когось іншого, а не Дадлі.
— Ми… погано поводилися з Дадіком? Та ви що?! — розлючено почав дядько Вернон, але Дамблдор підняв пальця, вимагаючи тиші, і тиша запала так різко, ніби дядькові Вернону відібрало мову.
— Чари, які я наслав п’ятнадцять років тому, забезпечують Гаррі могутній захист, доки він може називати цей дім своїм домом. І хоч він був тут нещасний і небажаний, хоч ви його постійно кривдили, та все ж, хай і неохоче, ви виділили йому тут кімнатку. Ці чари перестануть діяти у ту ж мить, як Гаррі виповниться сімнадцять років; інакше кажучи, тоді, коли він стане дорослим чоловіком. Я прошу лише одного: щоб ви дозволили Гаррі повернутися ще раз у цей будинок, перш ніж він відсвяткує свій сімнадцятий день народження, бо це забезпечить йому захист аж до того часу.
Ніхто з Дурслів не промовив ані слова. Дадлі супився, наче усе ще намагався вирахувати, коли ж це йому завдали шкоди. Дядько Вернон мав такий вигляд, ніби йому щось застрягло в горлі; а ось тітка Петунія вкрилися дивним рум’янцем.
— Гаррі… нам час вирушати, — сказав нарешті Дамблдор, встаючи й розправляючи свою довгу чорну мантію.
— До наступної зустрічі, — попрощався він з Дурслями, з вигляду яких можна було зробити висновок, що вони воліли б відкласти цю зустріч назавжди, а тоді підняв на прощання капелюха і вийшов з кімнати.
— Бувайте, — швиденько кинув Дурслям Гаррі й подався за Дамблдором, який затримався біля Гарріної валізи з Гедвіжиною кліткою зверху.
— Не будемо зараз обтяжувати себе багажем, — сказав він, знову виймаючи чарівну паличку. — Я це все відішлю в «Барліг», хай нас там чекає. Але візьми з собою плаща-невидимку… про всяк випадок.
Гаррі ледве витяг плаща з валізи, намагаючись, щоб Дамблдор не помітив, як там усе скидано жужмом. Коли він запхнув плаща у внутрішню кишеню куртки, Дамблдор махнув паличкою — і валіза, клітка й Гедвіґа щезли. Дамблдор ще раз махнув паличкою — і вхідні двері відчинилися просто в холодну імлисту темряву.
— А тепер, Гаррі, вийдемо в ніч і поженемося за тією зрадливою спокусницею — новою пригодою.
Розділ четвертий
Горацій Слизоріг
Хоч минулі кілька днів Гаррі відчайдушно прагнув, щоб Дамблдор забрав його звідси, та тепер, коли вони вже йшли разом по Прівіт-драйв, він почувався явно не в своїй тарілці. Досі він ще ні разу не мав серйозної розмови з директором поза межами Гоґвортсу; їх майже завжди розділяв письмовий стіл. Спогади про їхню останню зустріч віч-на-віч постійно зринали в пам’яті, і від цього Гаррі пік сором; він тоді дуже кричав, та ще й розбив кілька найцінніших Дамблдорових речей.
А от Дамблдор — навпаки — здавався цілком спокійним.
— Гаррі, тримай чарівну паличку напоготові, — бадьоро сказав він.
— Пане професоре, мені ж не дозволено вдаватися до чарів за межами школи.