— Чари ніколи не зникають безслідно, — пояснив Дамблдор, коли човник легенько стукнувся об берег, — і ці сліди бувають часом дуже виразні. Я ж був у Тома Редла вчителем. Мені знайомий його стиль.
— А цей… цей човен безпечний?
— Думаю, що безпечний. Волдемортові, якби йому раптом забаглося поглянути на горокракс чи забрати його звідси, і самому треба було б перетнути озеро, не дратуючи тих почвар, що він їх тут позаводив.
— То ті водяні потвори нічого нам не вдіють, якщо ми будемо у Волдемортовому човні?
— Гадаю, нам усе ж варто змиритися, що рано чи пізно вони збагнуть — ми аж ніяк не Лорд Волдеморт. Але поки що все йде непогано. Вони дозволили нам підняти човна.
— Але чому дозволили? — Гаррі ніяк не міг викинути з голови видиво щупальців, що в його уяві вигулькували з темної води, щойно вони відпливуть від берега.
— Мабуть, Волдеморт вважав, що ніхто, крім надзвичайно могутнього чаклуна, човна не знайде, — припустив Дамблдор. — Гадаю, він знехтував такою малоймовірною можливістю, що хтось таки розшукає човен; він вірив, що тих перешкод, яких він тут нарозставляв, ніхто, крім нього, не подолає. Побачимо, чи так воно насправді.
Гаррі придивився до човника — справді крихітний.
— Не схоже, що він розрахований на двох. Чи він нас обох витримає? Не виявиться, що ми для нього заважкі?
Дамблдор усміхнувся.
— Волдеморта турбувала не вага, а магічна сила, спроможна перетнути озеро. Скоріш за все, цей човен зачакловано так, що він може перевозити не більше як одного чарівника за раз.
— Але ж тоді…
— Не думаю, Гаррі, що він тебе врахував. Ти ще неповнолітній і не маєш відповідної кваліфікації. Волдеморт і припустити не міг, що сюди потрапить шістнадцятирічний підліток: малоймовірно, щоб на тлі моїх магічних сил були помічені й твої.
Не можна сказати, що ці слова піднесли Гаррі дух; мабуть, Дамблдор це зрозумів, бо відразу додав:
— Волдемортова помилка, Гаррі, Волдемортова помилка… з віком усі стають дурні й забудькуваті, недооцінюючи юність… ну от, тепер ти підеш перший, але дивись, не торкайся води.
Дамблдор ступив крок убік, і Гаррі обережно заліз у човен. Дамблдор теж зайшов і кинув скручений ланцюг на дно. Вони ледве втислися вдвох; Гаррі не міг зручно вмоститися — коліна стирчали над облавками човна, який одразу поплив. Не чути було ані звуку, крім шовковистого шелестіння човна, що розсікав носом воду; він рухався без їхньої допомоги, наче невидимий канат підтягував його до світла в центрі озера. Незабаром вони вже не бачили стін печери; здавалося, ніби пливуть десь у морі, що не мало хвиль.
Гаррі глянув униз і побачив, як у чорній воді іскриться й мерехтить відблиск його чарівної палички. Човен залишав на скляній поверхні слід, що нагадував тріщинки на темному дзеркалі…
І тут Гаррі побачив щось мармурово-біле, що линуло на глибині кількох сантиметрів під поверхнею.
— Пане професоре! — вигукнув він, і його переляканий голос розкотився відлунням понад нерухомою водою.
— Гаррі?
— Здається, я побачив у воді руку… людську руку!
— Я в цьому не сумніваюся, — спокійно озвався Дамблдор.
Гаррі придивився до води, шукаючи зниклу руку, й до горла йому підступила нудота.
— То та почвара, що вистрибувала з води?..
Але Гаррі отримав відповідь, перш ніж Дамблдор устиг щось сказати; світло чарівної палички ковзнуло по воді й вихопило мертвяка, що плив горілиць під поверхнею: його очі були ніби оповиті павутиною, а волосся й одяг снувалися навколо нього, мов дим.
— Там трупи! — зойкнув Гаррі не своїм голосом.
— Так, — незворушно підтвердив Дамблдор, — але поки що не звертай на них уваги.
— Поки що? — перепитав Гаррі, відводячи погляд від води, щоб подивитися на Дамблдора.
— Поки вони пливуть собі мирно під нами, — пояснив Дамблдор. — Не треба боятися трупів, Гаррі, так само, як і темряви не треба боятися. Лорд Волдеморт, який насправді боїться і того, й того, з цим не згоден. Але тут він знову виявляє брак мудрості. Коли ми зіштовхуємося зі смертю й темрявою, то лякаємося невідомості й більше нічого.
Гаррі промовчав; він не хотів сперечатися, але від думки, що довкола них і під ними плавають трупи, ставало дибки волосся; крім того, він не вірив, що вони безпечні.
— Але ж один з них стрибав, — намагався він говорити так само врівноважено й спокійно, як і Дамблдор. — Коли я хотів викликати горокракс, один труп вистрибнув з озера.
— Так, — погодився Дамблдор. — Я впевнений, що тільки-но ми заберемо горокракс, то вони стануть дуже войовничі. Проте, як і більшість створінь, що перебувають у холоді й темряві, вони бояться світла й тепла, і ми цим скористаємось, якщо виникне така потреба. Вогонь, Гаррі, — з усмішкою пояснив Дамблдор у відповідь на здивоване обличчя Гаррі.