Їхні погляди перетнулися над чашею: двоє блідих облич, освітлених химерним зеленим сяйвом. Гаррі мовчав. Невже саме для цього він і був сюди запрошений… щоб силою примусити Дамблдора випити рідину, яка може завдати йому нестерпного болю?
— Ти пам’ятаєш, — нагадав Дамблдор, — умови, на яких я взяв тебе з собою?
Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими, віддзеркалюючи сяйво з чаші.
— А що, як…
— Ти поклявся виконувати будь-яку мою команду.
— Так, але…
— Я тебе попередив, що це може бути небезпечно?
— Так, — пробурмотів Гаррі, — але…
— Тоді, — Дамблдор знову підтяг рукав і підняв порожній келих, — виконуй мій наказ.
— Давайте я вип’ю замість вас, — у розпачі запропонував Гаррі.
— Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, — відказав Дамблдор. — Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?
— А чи можна…
— Даєш чи ні?
— Але…
— Твоє слово, Гаррі.
— Я… так, але…
Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Дамблдор занурив кришталевого келиха в рідину. Якусь частку секунди Гаррі ще сподівався, що директор не зможе торкнутися келихом рідини, проте кришталь миттєво пронизав її поверхню; коли келих заповнився по вінця, Дамблдор підніс його до вуст.
— За твоє здоров’я, Гаррі.
І він осушив келих. Гаррі перелякано дивився на нього, так міцно вчепившись за край чаші, що аж пальці заніміли.
— Пане професоре? — стурбовано запитав він, коли Дамблдор поставив порожній келих. — Як ви почуваєтесь?
Дамблдор із заплющеними очима захитав головою. Гаррі не знав, чи страждає директор від болю. Дамблдор ще раз наосліп зачерпнув келихом з чаші і знову випив.
У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.
— Пане професоре, — напруженим голосом запитав Гаррі, — ви мене чуєте?
Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий сон. Келих почав випадати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив кришталеву посудину й притримав.
— Пане професоре, ви мене чуєте? — голосно перепитав він, і його голос луною розлігся в печері.
Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.
— Я не хочу… не примушуй мене…
Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.
— …не подобається… хочу зупинитися… — простогнав Дамблдор.
— Ви… вам не можна зупинятися, пане професоре, — вимовив Гаррі. — Ви повинні випити все до дна, пам’ятаєте? Ви самі сказали, що повинні випити. Ось…
Ненавидячи самого себе, відчуваючи огиду до того, що робить, Гаррі силою приклав келиха Дамблдорові до рота й нахилив, щоб директор допив рідину.
— Ні… — захрипів Дамблдор, коли Гаррі знову зачерпнув келихом з чаші. — Не хочу… не хочу… пусти мене…
— Усе гаразд, пане професоре, — примовляв Гаррі; рука в нього тремтіла. — Усе гаразд, я тут…
— Припини це, припини, — стогнав Дамблдор.
— Так… так, зараз усе припиниться, — збрехав Гаррі і перехилив келих у роззявлений Дамблдорів рот.
Дамблдор закричав; його крик луною розлігся по величезній печері й понад мертвотною чорною водою.
— Ні, ні, ні… не треба… я не можу… не можу, не силуй мене, не хочу…
— Усе гаразд, пане професоре, усе добре! — примовляв Гаррі, а руки в нього так тремтіли, що він ледве зміг зачерпнути шостий келих; чаша була вже напівпорожня. — Нічого з вами не діється, ви в безпеці, це все несправжнє, клянуся, що це несправжнє… випийте ще, нате, випийте…
І Дамблдор слухняно випив, наче Гаррі пропонував йому протиотруту, але, вихиливши келиха, він упав навколішки й затрясся, мов у лихоманці.
— Я сам винен, я сам винен, — ридав він, — перестань, припини це все, я знаю, що я помилився, ох, благаю, перестань, я більше ніколи-ніколи…
— Випийте, пане професоре, і все припиниться, — сказав Гаррі надтріснутим голосом, перехиляючи Дамблдорові в рота сьомий келих.
Дамблдор припав до землі й зіщулився, неначе його оточили невидимі кати; махнув рукою, мало не вибивши з тремтячої долоні Гаррі знову наповненого келиха, й застогнав:
— Не зашкодь їм, не зашкодь їм, прошу тебе, прошу, це моя вина, краще мені завдай болю…