Він хапнув повні легені холодного повітря й розплющив очі, що зайшлися слізьми. Здавалося, ніби його щойно протягли крізь вузесеньку гумову трубку. Минуло кілька секунд, перш ніж він уторопав, що зникла Прівіт-драйв. Вони з Дамблдором опинилися на порожньому сільському майдані, посеред якого стояв старенький пам’ятник загиблим воїнам та кілька лавочок. Поступово верталися відчуття, і Гаррі збагнув, що він оце щойно вперше в житті явився.
- Усе гаразд? - турботливо поглянув на нього Дамблдор. - До цього треба звикнути.
- Нормально, - Гаррі потирав вуха, які, здавалося, покинули Прівіт-драйв з неохотою. - Хоч мені краще було б на мітлі.
Дамблдор усміхнувся, поправив комір дорожньої мантії і показав:
- Сюди.
Швидким кроком він подався повз порожній трактир та будиночки. Годинник на церковці неподалік показував, що наближається північ.
- А скажи мені, Гаррі, - спитав Дамблдор. - Твій шрам... чи він тобі болів хоч трохи?
Гаррі механічно підніс руку до лоба й потер свій шрам-блискавку.
- Ні, - відповів він, - і це мене дивує. Я думав, що він постійно пектиме, якщо Волдемортова могутність буде зростати.
Гаррі глянув на Дамблдора й побачив, що той відповіддю задоволений.
- А от я думав, що буде якраз навпаки, - пояснив Дамблдор. - Лорд Волдеморт нарешті усвідомив, що ти маєш небезпечний доступ до його думок і відчуттів. Схоже, він застосував проти тебе блокологію.
- Я не шкодую, - зізнався Гаррі, котрий аж ніяк не сумував ні за тривожними снами, ні за несподіваними проникненнями у Волдемортову свідомість.
Вони завернули за ріг, проминули телефонну будку та автобусну зупинку з дашком. Гаррі знову скосив очі на Дамблдора.
- Пане професоре?
- Що, Гаррі?
- Е-е... а де це ми зараз?
- Це, Гаррі, чарівне село Бадлей Бабертон.
- А чому ми тут?
- О, я ж тобі не сказав, - визнав Дамблдор. - Я вже й не пам’ятаю, скільки років повторюю, що нам не вистачає одного вчителя. Ми прибули сюди, щоб переконати одного мого давнього колегу, який зараз на пенсії, повернутися в Гоґвортс.
- А я тут чим допоможу, пане професоре?
- Думаю, ми знайдемо для тебе роботу, - туманно відповів Дамблдор. - Сюди, Гаррі, наліво.
Вони йшли крутою вузенькою вуличкою повз шеренги будиночків. У всіх вікнах було темно. Дивне похолодання, що два тижні докучало на Прівіт-драйв, панувало й тут. Згадуючи дементорів, Гаррі озирнувся й заспокійливо намацав у кишені чарівну паличку.
- Пане професоре, а чого ми не явилися прямо до вашого давнього колеги додому?
- Бо це було б так само неввічливо, як і виламувати двері, - пояснив Дамблдор. - Правила чемності вимагають давати побратимам-чаклунам можливість нас не впускати. Крім того, більшість чаклунських помешкань магічно захищені від небажаних явленників. У Гоґвортсі, скажімо...
- ...не можна явитися в будівлі чи на території, - швиденько додав Гаррі. - Мені це казала Герміона Ґрейнджер.
- І правильно казала. Знову повертаємо ліворуч.
Церковний годинник пробамкав у них за спинами північ. Гаррі цікавило, чому Дамблдор не вважає неввічливим відвідувати колегу в такий пізній час, але тепер, коли в них зав’язалася розмова, він вирішив з’ясувати питання важливіші.
- Пане професоре, я читав у «Щоденному віщуні», що звільнили Фаджа...
- Правильно, - підтвердив Дамблдор, завертаючи в бічну вуличку. - На його місце прийшов, як ти, мабуть, також читав, Руфус Скрімджер, колишній начальник служби аврорів.
- Чи він... Як ви вважаєте, він добрий? - запитав Гаррі.
- Цікаве запитання, - сказав Дамблдор. - Він багато вміє і знає. Вольовий, рішучіший за Корнеліуса.
- Я мав на увазі...
- Знаю, що ти мав на увазі. Руфус - людина дії, він чи не все своє доросле життя боровся з темними чаклунами. Він не буде недооцінювати Лорда Волдеморта.
Гаррі трохи зачекав, але Дамблдор не згадав про свій конфлікт зі Скрімджером, про який писав «Щоденний віщун», а йому не вистачило нахабства й далі розвивати цю тему, тож він її змінив.
- Пане професоре... я ще читав про мадам Боунз.
- Так, - неголосно озвався Дамблдор. - Жахлива втрата. Це була видатна чарівниця. Тепер сюди, здається... ой...
Він показував пораненою рукою.
- Пане професоре, а що з вашою...
- Зараз не маю часу пояснювати, - ухилився Дамблдор. - Це захоплива історія, коротко не розповіси.
Він усміхнувся Гаррі, і той зрозумів, що його не осадили і він може розпитувати ще.