— Я не можу вам цього сказати, пані професорко, — відповів Гаррі. Він очікував цього запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому, що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.
— Гаррі, це може бути важливо, — наполягла професорка Макґонеґел.
— Так, — погодився Гаррі, — і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це розповідав.
Професорка Макґонеґел суворо глянула на нього.
— Поттере, — Гаррі відзначив, що вона знову звернулася до нього офіційно, — з огляду на смерть професора Дамблдора, ти повинен розуміти, що ситуація змінилася…
— Я так не думаю, — стенув він плечима. — Професор Дамблдор не казав, щоб я перестав виконувати його накази, якщо він помре.
— Але…
— Вам треба знати лиш одне, перш ніж сюди прибуде хтось із міністерства: мадам Розмерта перебуває під дією закляття «Імперіус», вона допомагала Мелфоєві і смертежерам, ось як те намисто й отруєний мед…
— Розмерта? — недовірливо урвала його професорка Макґонеґел, та не встигла вона сказати ще щось, як за їхніми спинами постукали в двері, і в кабінет ввалилися професори Спраут, Флитвік та Слизоріг, а за ними Геґрід, що й далі заливався рясними слізьми й здригався від горя усім своїм велетенським тілом.
— Снейп! — вигукнув Слизоріг, який був найбільше за всіх приголомшений, блідий і спітнілий. — Снейп! Я ж його навчав! Я вважав, що його знаю!
Але ніхто не встиг йому відповісти, бо високо вгорі зі стіни пролунав різкий голос: у свою порожню раму щойно повернувся чаклун з жовтавим обличчям і коротким чорним чубчиком.
— Мінерво, за кілька секунд тут буде пан міністр, він щойно роз’явився з міністерства.
— Дякую, Еверарде, — сказала професорка Макґонеґел і швидко обернулася до вчителів.
— Поки він не прийшов, я мушу поговорити про те, що буде з Гоґвортсом, — квапливо сказала вона. — Я особисто не впевнена, що наступного року варто відкривати школу. Смерть директора від рук нашого колеги залишиться страшною плямою в історії Гоґвортсу. Це жахливо.
— Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, — заперечила професорка Спраут. — На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.
— Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень? — засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою. — Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.
— Я погоджуюся, — сказала професорка Макґонеґел. — Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу… а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра…
— Нам треба порадитися з опікунами, — запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. — Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.
— Геґріде, ти щось нічого не кажеш, — звернулася до нього професорка Макґонеґел. — А як на твою думку — чи можна залишати Гоґвортс відкритим?
Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:
— Йой, та я не знаю, пані професорко… най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка…
— Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, — лагідно сказала Макґонеґел, — і я її ціную.
— Ну, я залишаюся, — сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. — Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але… йой, я не знаю… Гоґвортс без Дамблдора…
Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.
— Ну що ж, — сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір’я, перевіряючи, чи не прибув міністр, — тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.
Тепер щодо відправки учнів додому… є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб «Гоґвортський експрес» прибув уже завтра…